— Ти колись бачив, як спалюють труп? Я бачив, в Індії. Поклали старого на багаття, і я аж здригнувся з несподіванки, як він почав корчитися. Це, звісно, було лише скорочення м'язів від нагрівання, але мене це зачепило. Він так позвивався ще трохи, як оселедець на гарячому вугіллі, а тоді його живіт вибухнув, і то так гучно, що було чути за п'ятдесят ярдів. Відтоді я проти кремації.
А ось як він розповідав про своє каліцтво:
— Лікар каже мені: «Ти приземлився на одну ногу, чоловіче. І тобі до біса пощастило, що ти впав не на обидві, бо якби приземлився на обидві, то склався б, як гармошка, а стегнові кістки стирчали б у тебе з вух!»
Очевидно, що лікар говорив це інакше, а Тупак переповів по-своєму. У нього був дар вдало висловлюватися. Він спромігся зберегти свій розум ясним і метким, тож ніщо не могло змусити його здатися перед бідністю. Хай він у лахмітті, потерпає від холоду і голоду, але доки може читати, думати й спостерігати за метеорами, то, як він сам казав, залишається вільним при своєму розумі.
Тупак був злісним атеїстом (з тих, що не стільки не вірять у Бога, скільки відчувають до нього особисту нелюбов), й отримував свого роду задоволення від думки, що людське існування ніколи не поліпшиться. Він також розповідав, що іноді, коли спав на набережній, то споглядав Марс чи Юпітер і втішався думкою, що там теж хтось спить на набережній. У нього була дивна теорія з цього приводу. Життя на Землі, казав він, є важким, оскільки планета бідна засобами до існування. Марс з його холодним кліматом і нестачею води мав бути значно біднішим, а життя — відповідно тяжчим. Тоді як на Землі за вкрадені шість пенсів тебе лише кидали за ґрати, на Марсі за таке, мабуть, варили живцем. Ця думка підбадьорювала Тупака, навіть не знаю чому. Він був незвичайною людиною.
Розділ 31
У нічліжці, куди нас привів Тупак, брали дев'ять пенсів. Це був великий, переповнений притулок, де могли вміститися п'ятсот людей, відоме місце зустрічі волоцюг, жебраків і дрібних злочинців. Усі раси, навіть чорна й біла, перемішалися тут водно. Були, наприклад, індійці, й коли я заговорив з одним із них на ламаній урду, він звертався до мене «тум[212]» — нечувана річ в Індії. Ми були нижче рівня расових упереджень. Тут можна було зустріти непересічних персонажів. «Дідо», старий волоцюга років сімдесяти, який заробляв на життя — чи принаймні левову частку своїх грошей, — збираючи недопалки й продаючи тютюн з них по три пенси за унцію. «Лікар», що був справжнім лікарем, але втратив ліцензію за якесь порушення й крім продажу газет давав за кілька пенсів лікарські консультації. Невеличкий читтаґонський матрос, босий і голодний, який дезертирував зі свого корабля й тинявся Лондоном, настільки розгублений і безпомічний, що навіть не знав назви міста, в якому перебував, і доки я йому не розкрив правду, він вважав, що це Ліверпуль. Приятель Тупака, що писав благальні листи з жалісливими проханнями надати допомогу в похованні його дружини. Якщо листи приносили результат, він обжирався хлібом з маргарином, ні з ким не ділячись. Це було відразливе, гієноподібне створіння. Я мав з ним розмову й з'ясував, що, як і більшість пройдисвітів, він і сам майже вірив у значну частину з того, що набріхував. Цей притулок був Ельзацією[213] для таких типів.
За час, доки ми спілкувалися з Тупаком, він мене дечого навчив з техніки лондонського жебрацтва. Тут більше нюансів, ніж можна було б собі уявити. Жебраки бувають різні, й існує чіткий поділ на тих, хто просто жебрачить, і тих, хто намагається щось робити, аби отримати гроші. Прибутковість різних «трюків» теж була різною. Історії з недільних газет про жебраків, що помирали із зашитими в штанях двома тисячами фунтів, звісно, брехня, але більш привілейованим жебракам іноді справді таланить отримати тижневий заробіток за один раз. Найзаможніші жебраки — вуличні акробати й фотографи. На хорошій точці — біля черги в театр, наприклад, — вуличний акробат може заробити за тиждень п'ять фунтів. Вуличні фотографи заробляють десь стільки ж, але залежать від погоди. Коли вони бачать, що наближається потенційна жертва, хтось один біжить за камеру й удає, що знімає. Коли жертва підходить ближче, вони підбігають до неї й вигукують:
— Чудово, пане, скоро зможете забрати свою фотографію. Це лише один боб.
— Але ж я не просив мене фотографувати, — протестує жертва.
— Що? Хіба не просили? А нам здалося, що ви нам махали рукою. Що ж, зіпсували намарно пластину. Цілих шість пенсів.
Після цього жертва виявляє співчуття й погоджується зрештою купити світлину. Фотографи оглядають пластину, кажуть, що та виявилася бракованою, але вони цілком безкоштовно відзнімуть ще раз. Зрозуміло, що ніякої першої світлини не було, тож навіть якщо жертва відмовиться, вони нічого не втрачають.
Катеринники[214], як і акробати, вважаються радше артистами, ніж жебраками. Мені про їхнє ремесло розповів чоловік на прізвисько Коротун, приятель Тупака. Вони з напарником «опрацьовували» кав'ярні й шинки довкола Вайтчепела і Коммершіал-роуд. Це помилка вважати, що катеринники заробляють свій хліб на вулиці. Дев'ять десятих грошей вони отримують по кав'ярнях і шинках — але тільки дешевих шинках, бо в дорогі їх не пускають. Зазвичай Коротун зупинявся біля шинку й програвав одну мелодію, а тоді його напарник, дерев'яна нога якого викликала співчуття, заходив усередину й обходив публіку з капелюхом. Справою честі для Коротуна було зіграти ще одну мелодію вже після того, як йому «накрапали», — зіграти «на біс». Це мало свідчити, що він справжній музика, а не збирає гроші як відплату за те, щоб забратися геть. Вони з напарником заробляли на двох два-три фунти на тиждень, але оскільки їм треба було платити п'ятнадцять шилінгів щотижня за оренду катеринки, то в підсумку кожному діставалося десь по фунту.
Скриверів іноді можна вважати митцями, а іноді й ні. Тупак познайомив мене з одним зі «справжніх» художників — той вивчав живопис у Парижі й свого часу виставляв картини у Салоні. Його спеціалізацією були копії старих майстрів, і він малював їх пречудово, зважаючи на те, що малював на камені. Він розповів мені, як став скривером.
— Мої дружина й діти голодували. Я повертався додому пізно ввечері з купою картин, які пропонував посередникам, й роздумував, де в біса дістати боб чи два. Тоді, на Стренді, я побачив чолов'ягу, що схилився над тротуаром і малював, а люди кидали йому пенні. Коли я проходив повз, він саме зайшов у шинок. «Чорт забирай, — подумав я, — якщо він може заробляти на цьому, то і я можу». Я в запалі став навколішки й почав малювати його крейдою. Хтозна, чому я так зробив, мабуть, уже марив від голоду. Цікаво, що раніше мені не доводилося малювати пастеллю, тож техніку освоював на ходу. Тоді люди почали зупинятися й казати, що я непогано малюю, й накидали мені так дев'ять пенсів. Аж раптом з шинка повернувся той чолов'яга. «Якого біса ти прилаштувався на моїй точці?» — запитав він. Я пояснив, що голодую і мав щось заробити. «Що ж, — сказав він, — тоді ходімо вип'ємо по пінті». Я випив пінту й відтоді став скривером. Отримую десь фунт на тиждень. Нагодувати шістьох дітей на фунт неможливо, але моя дружина, на щастя, теж трохи заробляє шиттям.
Найгірше в нашому житті — холод, а ще — постійне втручання копів, з яким доводиться миритися. Попервах я необачно взявся малювати на тротуарі оголену натуру. Вперше — поряд з церквою Святого Мартіна-в-полях. Чолов'яга в чорному — гадаю, це був церковний сторож чи щось таке — вискочив у несамовитому гніві. «Думаєш, можна малювати таку непристойність поряд з Божим домом?» — закричав він. Це була копія «Венери» Боттічеллі. Іншого разу я намалював цю ж картину на набережній. Поліцейський, що проходив повз, подивився на неї, а тоді, не промовивши слова, підійшов і витер її своїми величезними пласкими ступнями.
213
Ельзація — територія в Лондоні, що належала монастирю кармелітів. У XV—XVII століттях світська влада мала право втручатися у його справи лише у виняткових випадках, тож на території монастиря часто переховувалися злочинці.