Написала, мабуть, жінка.
Вільям і Фред, що виконували цю пісню, були справжніми ледащами, і саме через таких пройдисвітів у волоцюг лиха слава. Звідкілясь вони дізналися, що старший наглядач у Кромлі мав запаси старого одягу, який за потреби видавав. Перед цвяхом Вільям і Фред зняли свої черевики, порозпорювали шви й трохи повідривали підошви, більш чи менш знівечивши взуття. Коли вони попросили нових черевиків, старший наглядач, побачивши, що їхні справді негодящі, видав їм майже нові пари. На ранок мало не за воротами Вільям і Фред уже продали ці черевики за шилінг і дев'ять пенсів. Вони вважали, що шилінґ і дев'ять пенсів справді варті того, щоб понівечити своє взуття.
Залишивши цвях, ми всі довгою вайлуватою процесією попрямували на південь, до Лоуер Бінфілда та Ід Гілл. Дорогою туди між двома волоцюгами сталася бійка. Вони посварилися ще вночі (там була якась дурна casus belli[234], коли один назвав іншого «тупий бик», а тому почулося «більшовик» — смертельна образа), і вони побилися просто серед поля. Дюжина волоцюг зупинилися подивитися на бійку. Мені ця сцена запам'яталася через одну деталь: коли чоловік, якому дісталося більше, впав, з нього злетів кашкет, і виявилося, що волоцюга зовсім сивий. Після того хтось із нас втрутився й зупинив бійку. Падді тим часом розпитав детальніше й з'ясував, що справжньою причиною сварки, як завжди, була їжа ціною в кілька пенні.
Ми дісталися до Лоуер Бінфілда досить рано, й Падді використав цей час, намагаючись знайти підробіток у когось у дворі. В одному з будинків йому дали порубати якісь ящики на дрова, і, сказавши, що на нього чекає напарник, він привів мене, й ми разом усе зробили. Коли ми закінчили, господар сказав служниці винести нам чаю. Я пам'ятаю її переляк, коли вона його виносила, а тоді, геть втративши мужність, поставила чашки на стежку, прожогом кинулася назад до будинку й закрилася на кухні. Ось який жах вселяє слово «волоцюга». Нам заплатили по шість пенсів кожному, тож ми купили хлібину за три пенні й півунції тютюну, й ще п'ять пенсів відклали.
Падді вважав за краще закопати ці п'ять пенсів, бо старший наглядач у Лоуер Бінфілді був відомим деспотом і міг відмовитися прийняти нас, якби ми мали бодай якусь копійку. Закопувати гроші — досить поширена практика серед волоцюг. Якщо вони хочуть пронести до цвяха значну суму, то зазвичай зашивають її в одяг, за що можуть загриміти до в'язниці, — якщо їх, звісно, піймають. Падді й Тупак розповідали про це цікаву історію. Якось один ірландець (Тупак казав, що це був ірландець, а Падді — що англієць), аж ніяк не волоцюга, маючи тридцять фунтів, забрів у маленьке село, де не зміг влаштуватися на ночівлю. Він запитав поради у волоцюги, і той порекомендував заночувати в будинку праці. Це досить звична практика: якщо не можеш ніде знайти ліжка, то в будинку праці за помірну суму можна переночувати. Втім, ірландець вважав себе надто розумним і вирішив вдати із себе звичайного волоцюгу. Тридцять фунтів він зашив у одяг. Тим часом волоцюга, з яким ірландець радився, вгледів тут свій шанс і ввечері потай попросив у старшого наглядача дозволу залишити цвях рано-вранці, оскільки начебто мав якусь роботу. О шостій ранку його відпустили й він пішов — в одязі ірландця. Ірландець поскаржився на крадіжку, але отримав тільки місячне ув'язнення за незаконну ночівлю в тимчасовому притулку.
Розділ 35
Діставшись до Лоуер Бінфілда, ми втомлено розтяглися на траві, де нас з-поза воріт розглядали місцеві мешканці. Підійшли священик з донькою і якийсь час мовчки витріщалися на нас, неначе ми були рибками в акваріумі, а тоді знову пішли. Разом з нами там сиділи ще кілька дюжин волоцюг. Серед них були Вільям і Фред, що досі співали, двоє чоловіків, що побилися, і прохач Вілл. Він жебракував у пекарів і запас чимало черствого хліба, заховавши його за пазухою на голих грудях. Хлібом він поділився, й ми усі дуже тому зраділи. Серед нас була також жінка, перша жінка-волоцюга, яку я зустрів. Вона була повнуватою, пошарпаною, дуже брудною жінкою років шістдесяти у довгій чорній спідниці, що волочилася по землі. Трималася з підкресленою гідністю, і якщо хтось всідався поряд з нею, пирхала й відсувалася подалі.
— Ви куди прямуєте, місіс? — запитав хтось із волоцюг.
Жінка пирхнула й відвернулася.
— Та годі вам, місіс, — сказав він. — Не пишайтеся, підсідайте до нас. Ми усі тут в одному човні.
— Дякую, — відповіла жінка гірко, — але коли я захочу знатися з компанією волоцюг, то дам вам знати.
Мене потішило, як вона вимовила оте волоцюги. Такі речі враз розкривають тобі чужу душу — обмежену, зашорену жіночу душу, що зовсім нічого не навчилася за роки на вулиці. Вона була, очевидно, поважною вдовою, що стала волоцюгою через якийсь безглуздий прикрий випадок.
Цвях відкрився о шостій. Була субота, й нас мали утримувати там всі вихідні, що є звичною практикою. Причини я не знаю, але мені здається, що просто хтось вважає, що ми не заслуговуємо на неділю. На реєстрації я назвався журналістом. Це було більшою правдою, ніж називатися художником, адже я іноді заробляв гроші, пишучи статті для газет, однак це було нерозумно, оскільки привернуло зайву увагу. Щойно ми зайшли в цвях і вишикувалися для обшуку, старший наглядач назвав моє прізвище. Це був суворий, військовий чоловік років сорока, що не відповідав тому образові деспота, про який усі говорили, але був по-солдафонському грубим. Він різко запитав:
— Хто з вас Бланк? (Пам'ятаю тільки прізвище, яким тоді назвався, а імені пригадати не можу.)
— Я, пане.
— То ти журналіст?
— Так, пане, — відповів я з тремтінням. Кілька запитань — і мене б викрили на брехні, що загрожувало ув'язненням. Але старший наглядач лише оглянув мене з голови до ніг і сказав:
— То ти джентльмен?
— Маю таке сподівання.
Він ще раз на мене пильно подивився.
— Що, хлопче, до біса тобі не пощастило, — сказав він. — Справді до біса не пощастило.
Після цього він виявляв до мене невиправдану прихильність і навіть певну повагу. Він не обшукав мене, а у ванній взагалі дав окремого чистого рушника — нечувана розкіш. Ось яку силу має слово «джентльмен» для вуха старого солдата.
До сьомої ми вже зжерли свій хліб з чаєм і сиділи по камерах. Ми спали по одному на ліжках з солом'яними матрацами, тож можна було добре виспатися. Але жоден цвях не ідеальний, і особливістю цвяха в Лоуер Бінфілді був холод. Труби парового опалення не гріли, й дві тонкі бавовняні ковдри, які нам видали, майже не допомагали. Хоча була ще осінь, але холод стояв лютий. Дванадцять довгих годин ми переверталися з боку на бік: засинали хіба на кілька хвилин, замерзали і знову прокидалися. Ми не могли курити, бо весь тютюн, який вдалося пронести всередину, лежав у одязі, який віддадуть тільки зранку. По всьому коридору було чути стогони, а подекуди й гучні прокльони. Ніхто, думаю, не поспав тоді більше двох годин.