Наступними за чистотою є гуртожитки Армії спасіння по сім або вісім пенсів. Вони не всі однакові (я був у одному чи двох, які не дуже відрізнялися від звичайних нічліжок), але більшість із них чисті й із хорошими вбиральнями. Втім, треба додатково платити за ванну. За шилінг тут можна винайняти окрему кімнату. У спальнях по вісім пенні ліжка зручні, але їх так багато (як правило, щонайменше сорок на кімнату) і вони стоять так близько одне до одного, що майже неможливо поспати в тиші. Численні заборони тхнуть в'язницею і благодійністю. Гуртожитки Армії спасіння приваблюють лише тих людей, хто перед усім іншим віддає перевагу чистоті.
Гіршими є звичайні нічліжки. Незалежно від того, платиш ти сім пенсів чи шилінг, у них завжди задушливо й гамірно, а ліжка всі з брудною білизною і незручні, їхньою перевагою є атмосфера laissez-faire[244] і теплі домашні кухні, де можна готувати в будь-яку годину дня і ночі. Це вбогі притулки, але там існує якась подоба соціального життя. Жіночі нічліжки вважаються загалом гіршими за чоловічі, і є дуже небагато будинків, де можуть зупинитися подружні пари. Насправді немає нічого незвичайного в тому, що безпритульний чоловік спить в одній нічліжці, а його дружина — в іншій.
Зараз у нічліжних будинках Лондона живуть щонайменше п'ятнадцять тисяч людей. Для неодруженого чоловіка, що заробляє два фунти на тиждень чи й менше, нічліжки є дуже зручними. Він навряд чи настільки дешево винайме мебльовану кімнату, а в нічліжному будинку чоловік має безкоштовну плиту, якусь можливість помитися й легко знайти товариство. Що ж до бруду, то це невелике зло. Справжньою проблемою нічліжних будинків є те, що ти платиш за можливість поспати, але якраз спати там неможливо. За свої гроші ти отримуєш тільки ліжко — два фути на п'ять футів шість дюймів з твердим горбатим матрацом і подушкою як дерев'яна колода, бавовняну стьобану ковдру і два сірі, смердючі простирадла. Взимку видають вовняну ковдру, але й вона не рятує від холоду. При цьому в кімнаті ніколи не буває менше п'яти, а подекуди й п'ятдесяти чи шістдесяти ліжок, відстань між якими ярд чи два. Звісно, за таких умов ніхто не може добре виспатися. Так люди існують лише в двох інших місцях: казармах і лікарнях. У загальних палатах лікарень ніхто й не сподівається добре виспатися. Казарми переповнені солдатами, але там хороші ліжка, а солдати — здорові. У нічліжних будинках майже всі мешканці мають хронічний кашель, чимало страждають на хвороби сечового міхура, тож змушені постійно вставати вночі. Результатом є безперервний шум, що робить сон неможливим. За моїми спостереженнями, ніхто в нічліжному будинку не спить більше п'яти годин — і це бісове ошуканство, за яке тобі доводиться платити сім пенсів чи й більше.
Тут законодавство могло б дечим зарадити. Наразі існує чимало регулювань Р. Л. Г. щодо нічліжних будинків, але їхня мета — зовсім не захист інтересів пожильців. Р. Л. Г. зацікавлена лише в забороні пияцтва, азартних ігор, бійок і такого іншого. Немає жодного закону, що вимагає, аби в нічліжних будинках були зручні ліжка. Таку вимогу було б дуже легко проконтролювати — значно легше, ніж, наприклад, заборону на азартні ігри. Треба зобов'язати власників нічліжних будинків надавати постільну білизну належної якості й кращі матраци, але передусім — розділити загальні спальні на окремі кімнатки. Немає значення, що ці кімнатки будуть дуже крихітними, важливо, щоб людина могла спати на самоті. Ці кілька змін могли б привести до суттєвого поліпшення умов, якщо їх впровадження строго контролювати. Цілком можливо зробити нічліжні будинки помірно зручними зі збереженням теперішньої ціни. У муніципальному нічліжному будинку Кройдона, де беруть всього дев'ять пенсів, є окремі кімнати, хороші ліжка, стільці (величезна рідкість у нічліжних будинках) і кухні на першому поверсі, а не в підвалі. Цим вимогам міг би відповідати кожен дев'ятипенсовий нічліжний будинок.
Власники, звичайно, еп bloc[245] опиратимуться запровадженню будь-яких новацій, оскільки зараз їхній бізнес є надзвичайно прибутковим. У середньому кожен будинок приносить п'ять чи десять фунтів за ніч, немає ризику, що хтось не поверне боргу (ночівля в кредит суворо заборонена), і крім оренди приміщення інші витрати невеликі. Будь-яке поліпшення означатиме меншу місткість, а отже, менший прибуток. А проте чудовий муніципальний нічліжний будинок у Кройдоні показує, наскільки добре можна обслуговувати й за дев'ять пенсів. Кілька правильних законів — і такі умови були б усюди. Якщо влада взагалі збирається займатися нічліжними будинками, то їй варто почати з того, щоб зробити їх зручнішими, а не з дурнуватих заборон, яких би ніколи не потерпіли в готелі.
Розділ 38
Залишивши цвях у Лоуер Бінфілді, ми з Падді заробили півкрони за прополювання і прибирання в чиємусь саду, переночували в Кромлі й вирушили назад до Лондона. За день чи два я попрощався з Падді. Б. позичив мені ще два фунти, протриматися на які треба було лише вісім днів, тож на цьому мої поневіряння скінчилися. З моїм тихим недоумком усе виявилося не так добре, як я очікував, але й не так погано, щоб я хотів повернутися до цвяха чи в «Оберж де Жеан Коттар».
Падді вирушив до Портсмута, де мав приятеля, що обіцяв допомогти йому знайти роботу, й відтоді ми більше не бачилися. Нещодавно мені розповідали, наче його на смерть збила машина, але можливо, що йшлося про когось іншого. Останні новини від Тупака я отримав три дні тому. Він у Вендзворсі, де два тижні сидітиме за жебрацтво. Не думаю, що він дуже цим переймається.
На цьому моя історія завершується. Вона досить тривіальна, і я можу сподіватися лише, що вона цікава в тому сенсі, в якому є цікавими щоденники про подорожі. Щонайменше я можу сказати, що ось такий світ чекає на вас, якщо колись залишитеся без копійки. Іноді я хочу дослідити цей світ ґрунтовніше. Я хотів би ще познайомитися з такими людьми, як Маріо, Падді чи жебрак Білл не у випадкових розмовах, а по-справжньому. Я хотів би зрозуміти, що відбувається у душах плонжерів, волоцюг і тих, хто спить на набережній. Зараз мені здається, що я побачив тільки краєчок бідності. Однак є кілька речей, які я справді зрозумів, перебуваючи в злиднях. Я ніколи більше не вважатиму всіх волоцюг п'яними негідниками, не чекатиму від жебрака вдячності, подаючи йому пенні, не дивуватимусь, що безробітним людям бракує енергії, не підтримуватиму Армію спасіння, не закладатиму свій одяг, не відмовлюся взяти рекламну листівку й не насолоджуватимуся їжею у розкішному ресторані. І це лише початок.
Кінець
(1903-1950) - англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі анти- утопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповідається про часи становлення СРСР.
Проте свій творчий шлях Орвелл розпочав із несподіваного за тематикою і вражаючого за своєю відвертістю автобіографічного роману «У злиднях Парижа і Лондона», в якому він з притаманною йому проникливістю і майстерністю описує досвід власних поневірянь серед соціальних низів двох тогочасних світових столиць - Парижа та Лондона. Напівголодне життя, тяжка праця по вісімнадцять годин на добу, всілякі шахраї та шляхетні обірванці - Орвелл знайомить читача зі світом, який «добропорядний член суспільства» зазвичай воліє не помічати, але який, водночас, завжди поруч нас.