Як часто такі припадкові підвищення під час миру рятують людям життя під час війни!..
Побіг далі.
Знову в рові чорний плащ.
Багато десь тих плащів, отак порозкиданих по полю. І не самі вони. В кожнім скривається тіло старого ополченця, що, кинувши жінку й діти, пішов жертвувати кров «цісарю й його краям»...
Перескочив Зварич трупа, навіть не глянувши на нього. Часу нема.
Врешті перша хата.
Похилена від старости ліп’янка, стіни тонкі, побиті кулями, але як добре, як безпечно за нею! Нехай собі тепер москалі стріляють, скільки хочуть!..
Пуфф! — шрапнель просто хати...
Чути, як кулі висипалися. Одні всякли в стріху, другі злопотіли по стіні...
Нехай стріляють. А спочити треба хоч хвильку. Не багато того цілого бігу було, двісті кроків, може, але він не такий чогось, як на спортовім грищі. Біжиш під кулями — не чуєш його, а добіжиш до якогось сховку, тоді кості сто раз більше ниють.
Але великого часу на спочинок нема, коли треба донести наказ до лінії. Від нього може залежати життя соток людей, доля фронту, а навіть цілої війни...
Зварич рушив у дальшу дорогу. Вже не бігом, а кроком поміж хати та стодоли, все під гору, в напрямі горбків за містечком. Весело йому на душі, так легко, так свобідно в грудях. Хоч кожний крок зближає його до фронту, але там, напевно, ліпше. Може, гармати і там докучають, але чоловік там не сам. Куди глянути — товариші, і всім однакова доля.
Московська артилерія, як на злість, перестала бити на відкриту дорогу і перенесла вогонь поза церкву, менш-більш там, де перша чета в запасі лежить.
«Нічого їм не буде,— думає Зварич.— Але нехай трохи наїдяться страху».
Перед ним на горбах не чути гарматних вибухів, тільки рідкі крісові стріли. Десь за горою стебнує скоростріл...
За останньою хатою дорога пішла вивозом.
Під високим берегом цілий ряд чорних плащів... Але ці живуть, рухаються... Запас!
Зараз скраю спиняє Зварича якийсь старшина. Не знати, хто він, бо зірки шаликом закриті. Грубий, бородатий, з люлькою в роті.
— Куди? — питає по-німецьки.
— До Українських січових стрільців! З наказом! — відповідає Зварич.
— Спішися, бо може бути пізно! — остерігає старшина, тим разом по-чеськи, і чогось усміхається.
Зварич прискорює хід і швидко минає густу лаву чорних плащів.
— ...Отче наш, іже єси...
— ...І не введи нас...
— ...Боже, милостив будь мені...
— Во ім’я Отця і Сина...
Старі ополченці шепчуть голосно молитви...
Минає останнього з них і виходить на чисте поле. Може, знову зачнеться тепер пекло. Від москалів, певно, видно його. Але проходить цілий склін і ні разу не шамкає над ним стрільно. Зате крісові кулі летять горою: фіу-фіу.
Фіть-фіть-фіть-фіть! — скоростріл...
За горбом, у долинці, знову чорні плащі. Може, з півсотні. Лежать непорушно на землі, як трупи.
— Куди до стрільців, до «охотників»?
Показують рукою напрям. Кожний тих «охотників» знає, бо це одиноке молоде військо в цілій околиці. Решта — ополченці і мадярські жандарми.
Тут уже добре чути фронтом. Стріли з «верндлів» гукають голосно і виразно, а московські крісові кулі вже не свищуть, а шиплять, як оси.
Добре, що дорога випадає поза горбик, а то прийшлось би рачкувати. Коби скорше до лінії! Віддати наказ, збутися тяжкої відповідальности, а тоді подивитися, як там?! Цікаво...
За горбком кільканадцять кроків бігом через отверте місце — і вже знову в укритті. Тепер просто на лісок, що на верху! Там раз по раз лунають вистріли. Під деревами видно якісь постаті.
Зварич підійшов ближче.
— Долів! — добігло до нього з гори.
Машинально виконав наказ і почав рачкувати. Кулі тут ще більше злісно шиплять. То тут, то там заоре котрась носом у землю.
На горі, видно, цікавляться Зваричем, бо кілька пар очей звернулося на нього.
Трах-тарах-трах-трах!
Затріскотіло перед ліском, і лиця відвернулися.
Траух! — вибухла граната наліво від ліска.
«Починається!— думає Зварич і зривається та біжить до своїх.
— Долів! чує знову наказ, але робить ще кілька кроків і паде на краю лісу.
Перед ним «перша поміч» — два санітари з червоними хрестами на рукавах, але без ніяких причандалів.
— На другий раз не будьте такі відважні! остерігає його один. — Могли-сьте легко дістати кульку.
— Де четар Яримович?
— Там, далі!— показали головою на початок лісу — Тільки не підносіться, щоб не зрадити позиції.
За ліском, на самім шпилі горба, позиція. Видно ззаду всіх як на долоні. Стрілецька сотня не дістала лопаток, то й закопатися не могла. Поклалися хлопці на рівну землю. Купка кертовиння — великий сховок. Використовує кожний що може і стріляє зі старого «верндля» як уміє. На щастя, москалі чомусь не дуже докучають ні гарматами, ні крісами. Десь там, на другім горбі, закопалися і тільки час до часу пускають стріл. Зате направо, під великим лісом, там гаряче. Кріси, скоростріли і гармати. Австрійська артилерія тільки десь-колись відізветься. Всього дві гармати. І то одна як вистрілить, то потім півгодини мовчить, бо направляють її.