— Товаришу четар! Голошу слухняно, я приніс наказ!
Молоденький четар узяв карточку і швидко перебіг її очима.
— Добре то казати!— посміхнувся гірко. А я навіть дурної карти не маю... Але, може, розвідаюсь від когось.
Видер з нотатника листок і написав звідомлення для сотенного.
— Кланяйтеся там першій четі від нас!
Зварич відчув іронію у його голосі. Нібито перша чета безпечна, а вони тут.
— Як побачу їх,— відповів четареві.— На дорозі коло моста багато гірше, як тут, у вас.
— Не бійтеся. Незадовго, як почнеться наступ, і ми будемо мати коломийку.
«Будете або ні! — подумав Зварич.— А тим часом у вас не дуже так страшно».
Зсунувся швидко з горба і побіг назад туди, звідки прийшов.
Часті вибухи гранат на лінії примусили його обернутися...
Цілий лісок і горб біля нього окутався димом гранат. Москалі приготовляли наступ...
Знову доходив до моста. Знову мав перебігти парусот метрів, які йому так добре вбилися в тямку. Спинився за крайньою хатою і ждав на пригожий момент, коли ворожа артилерія набиратиме нового духу. Переходив у думці всі подробиці небезпечної дороги і укладав собі, як використати кожний рівець, кожний горбик, щоби донести цілу шкіру до своєї чети, а звідомлення — до команди сотні.
За його плечима, на горбах, звідки щойно вернув, клекотіло, мов у казані. Рвалися шрапнелі, рили землю гранати, а кріси і скоростріли злилися в один лопіт, безустанний, монотонний.
Нараз, мов під доторком чародійної палички, втихла артилерія. За нею спинилась пальба скорострілів, і тільки кріси тріскотіли по горбах. Але крісова стрілянина йшла якось безладно, непевно, немов зацукуючись. Зривалася в однім місці, раптом стихала, перекидалася в інше, в друге, третє, щоби потім знову вернутися до першого, розсипалася, знову збиралася докупи і врешті стихла. Як сокирою врубав. На малу хвилину, але таку, що кожний здригнувся, мов від удару грому.
Кажуть, що мельник будиться, коли раптом стане млин. Сто раз сильніше враження тиші серед бою. Вона збудить вояка, хоч би він відсипляв цілу низку непереспаних ночей, хоч би відлежував сотки пройдених кілометрів.
Стихло...
Ухо, звикле до гаркоту артилерії і тріскотні скорострілів, не ловить малих звуків, не чує плюскоту води в ріці чи тарахкоту одного воза. Тиша, як мряка, впала в одну мить на Верецькі й околицю і задушила кожний згук.
Зварич стрепенувся.
«Тепер пригожий момент!» — і кинувся в сторону моста.
Але не пробіг ще і двадцять кроків, як новий згук заморозив його на місці.
— Ур-я-я! — понеслося над одним берегом ріки.
— Ур-я-я-я! — відповів йому другий берег.
— Ур-я-я! Ур-я-я-! Ур-я-я-!
Хто з тих, що був на російськім фронті, не пам’ятає цього вигуку. Знають його добре і вояки, які сиділи тоді скулені в розбитих окопах, знають і громадяни, які знайшлися недалеко фронту.
Протяжний, сумовитий, а разом з тим страшний вигук російських солдатів, що йшли до наступу. Була в нім гроза непроглядної маси і меланхолія гнаних на смерть людей.
— Ур-я-я!
Який же інакший був той вигук від німецького короткого, стисненого «Урра! Урра!». що, мов блиск острого леза, протинав воздух.
— Ур-я-я!
Зварич почув його перший раз у житті, але відразу пізнав, що це гукнув ворог. Так не могли скричати ні стрільці, ні мадяри, ні наші старі ополченці. Застиг на місці і глянув у сторону, звідки той крик вилетів.
Долиною попри ріку гналася в сторону моста кіннота. Як градова хмара, що впала вниз і несеться понад саму землю. А земля глухо дудонить, погинається під тягарем, тремтить від удару тисячки копит.
«Швидше до своїх. Ще вспію!..» І Зварич кинувся на міст.
Але в тій самій хвилині побачив по другій стороні ріки інший відділ ворожої кінноти, що ввігнався вже в Верецькі і пер у сторону церкви.
Дорога до чети і команди сотні була вже відтята. Одинока можливість рятунку — берегом понад ріку, куди очі поведуть.
Хвилина тиші як раптом прийшла, так раптом і скінчилася. На горбах, де лежали три стрілецькі чети, прорвалася гать. Сальва за сальвою котилася в долину і мішалася з ревом ворожої кінноти. Нижче, де стояв курінь ополченців, теж тріскотіли стріли, але найбільший гармидер зчинився біля церкви. Там набився ворожий відділ на розставлених за церковним муром вояків, і ті привітали ворога густою пальбою. В вузькій вуличці збиті в гущу і стиснені російські кіннотники падали як солома, а задні ряди тратували в розгоні тих, що звалилися з коней чи попадали разом з кіньми.