Частина відділу завернула і пустилася чвалом на міст. Зварич мав заледве час скочити з моста і скритися під ним.
Задудніли кінські копита по дошках, заскрипіли підвалини, затрясся цілий міст. Здавалося, не видержить скаженого напору і завалиться разом з непосильним тягарем.
— Ур-я-я! — підірвалося знову з землі і понеслося навкруги, мов стадо сполошених галок.
Відділ, видно, доглянув по другім боці ополченців і заатакував їх ззаду.
Зварич не мав часу до надуми. Положення було таке, що треба було рішитися на дві можливості: або піддатися, або тікати попри річку. Першої не брав навіть у рахубу, як не брав би її тоді ні один зі стрільців. Вибрав другу — тікати, але в моменті, коли пустився бігти, мусив чимскоріш завернути під міст. Понад берегом ганялися російські кіннотники за ополченцями і рубали їх шаблями як капусту.
Що робити? Куди тікати? Де сховатися?
Не тікати?! Станути і боронитися до останку сил?! Чому! Бувають такі герої, але аж тоді, коли не мають іншого виходу, а піддатися не хочуть. Коли є хоч тінь надії на рятунок, тоді вояк використає її.
Зварич глянув угору і побачив саме таку тінь. Грубі платви, на яких лежав міст, відставали від дощок, так що можна було між них залізти. Спер кріс на підмурівку моста, підскочив і зловився руками за край платви. Остра грана калічила йому пальці, але не зважав на це. Закинув ногу і за хвилину вже сидів під дошками. Притулився до платви і хухав на долоні, що пекли як огнем. Шкіра була поздирана, а з-під нігтів виступила кров.
Але почуття небезпеки забиває біль, може, на те, щоби він відізвався зі здвоєною силою тоді, як небезпека мине...
Розглянувся обабіч моста — нікого. Тільки річка журчить собі байдужо і несе синю ополченську шапку. Власник її остався десь там у воді, між камінням... А може, тільки шапку згубив тікаючи?!..
Зір Зварича впав на кріс. На той з таким трудом і такими коштами здобутий «манліхер». Стояв він тепер спертий на примурівку і ждав на москалів.
«Спробую вирятувати»,— подумав стрілець і підсунувся до самого краю моста.
Потім розглянувся і вихиливсь униз.
— Пссс! — зашипів хтось, і Зварич кинувся як опарений.
На другім кінці тієї самої платви сидів вусатий ополченець і давав йому знак, щоби не рухався.
Яка розкіш здибати у небезпеці товариша! Знає це тільки той, хто пережив таке. Може, й тому кіннотники назагал відважніші від піхотинців, бо в найгіршім положенні є завсіди їх два: кіннотник і кінь.
Тепер, коли Зварич мав товариша недолі, аж відлягло йому від серця, Вже й положення не виглядало так грізно, і надія на рятунок ставала більш реальною. Тим більше кріса не подарує...
Всміхнувся приязно до ополченця, заспокоїв його рукою і знову вихилився вниз.
Ледве двома пальцями дістав до дула. Зачепив ними за мушку і хоч з трудом, але таки витягнув свою згубу нагору.
— Ех! — не то зітхнув, не то вилаявся ополченець. Зварич глянув у його сторону і побачив, що цей постукує пальцем у чоло. Дурний ти, мовляв, хлопче, як теля. За таку марницю наражувати мене і себе...
Зварич не квапився ображатись. Підложив кріс під себе, приліг на нім і слухав відголосів битви.
А битва помітно ослабала.
На горбах, де лежали стрілецькі чети, не чути вже було бадьорих сальв. Тільки поодинокі стріли падали, і то щораз тихше, немов відпалювались. Біля церкви і того не було чути.
«Відступають наші»,— подумав собі і тяжко зітхнув. Перша битва... Москалі Карпати перейшли... Тепер ринуть, як потоки з гори, на угорську рівнину... А здавалося, що підемо вперед, виженемо москалів не тільки з Галичини, а з цілої України... Коби так ще кілька стрілецьких сотень... А то тільки одна сотня, і старі ополченці, і дві попсовані гармати. Невже ж Австрія не має вже війська, щоби спинити ворога?!..
Ворожа артилерія перенесла вогонь. Почала бити поза Верецькі. Видно, під’їхала ближче і тепер обстрілює утікаючих. Стрільна летять понад міст, шиплять злісно і рвуться десь удалині. По мосту перейшов швидким кроком якийсь відділ піхоти. Напевно, москалі, бо їхня артилерія не пропустила б наших безкарно. Відділ ішов без слова, тільки тяжкий віддих мішався з гупотом чобіт.