За ними перегнався малий відділ кінноти, потім два їздці, один за другим, а ще потім знову піхотний відділ. Невеликий — може, чета, може, й менше. Він теж перейшов мовчки, тільки за мостом впала команда:
«В цеп!»
І стихло..
Вечоріло. Фіалкові тіні клалися здовж берегів і помалу застеляли воду. Сонця вже давно не видно було на воді, але жовті відблиски ще мигтіли на клаптиках рівнішого плеса. Чимраз менше було їх — знак, що там, за мостом, сутеніло небо, надходила ніч.
Битва зовсім ущухла. Тільки десь-не-десь падали стріли, як після зливного дощу запізнені краплі. То тут, то там, одна, дві, часом три, потім знову тихо і знову одна.
Врешті перестали і вже не відзивалися. Бій скінчився. Москалі зайняли Верецькі.
Зварич лежав у своїм сховку і ждав ночі як спасення. Коби тільки була темна і щоби Бог дав доту, тоді легше буде перекрастися до своїх. Де ті свої тепер обертаються і куди до них іти — не мав поняття. Знав, що має йти на захід, так, як плила річка, а напевно стріне якесь австрійське військо. Добре, що має товариша, завсіди відрадніше і безпечніше вдвійку. Четверо вух, четверо очей, а на випадок чогось і два кріси. Треба тільки з товаришем недолі обговорити цілу справу. Коби хоч не мадяр, а то при-йшлось би балакати знаками.
Лишив кріс у куті моста, а сам поповз платвою на другий кінець до ополченця.
— Псст! — псикнув тамтой, і Зварич притаївся. Хвилю надслухував. Тихо. Тільки десь коло церкви клапали копитами коні.
Поліз далі і швидко опинився коло ополченця. Під мостом було вже добре темно, і Зварич бачив тільки сильветку старого. Але пригадував собі вусате обличчя і малі, застрашені очі.
— Зінд зі айн дойтше?[2] — шепнув до нього.
— Нє, панє вояк, я єстем з Галіції. Русін, — відшепнув ополченець, але так тихо, що ледве можна було зрозуміти.
— То ви свій чоловік з Галичини? — втішився Зварич.
— Ая, а я! А ви також? — не менше врадувався ополченець. Я міркував, що ви мадяр.
— Нам таке дали. А ми Українські січові стрільці.
— Ага. Січовики. Так!.. Псст! — псикнув ледве чутно, і обидва притаїли дух.
До моста підходили кілька людей і голосно розмовляли. Врешті вступили на міст, шураючи чобітьми, як люди, що зробили далеку дорогу.
— Кажу тобі, що ти дурак та ще й форменний...
— Хіба ти. Сказано: Венгрія, так Венгрія.
— Сказано: Венгрія, а виходить, не так. Балакають же зовсім по-нашому.
— Зовсім но зовсім, обізвався третій голос, — а приблизітельно.
— Хай тобі буде приблизітельно, але не по-венгерському. Наш народ таки, православний.
— А мені все равно. Сказано: Венгрія, так Венгрія.
— Сказано: дурак, так і останешся до смерті...
Перейшли.
— По-нашому балакають, шепнув ополченець.
Зварич гірко посміхнувся:
— На мості українці і під мостом українці.
— А ви з яких сторін? — звернувся до ополченця.
— З-під Стрия, з Дулібів.
— Коли ж ви влізли сюди, під міст?
— Я? Ще добре за дня. Ми везли м'ясо до баталіону. Гранат побив коні і того другого, а я — під міст. Та й лишився вже тут.
— А тепер що буде?
— Або я знаю...
— Будемо тікати!?
— Та куди?
— Хіба не лишитеся тут, під мостом!?
— Ану ж наші вернуться...
— Вернуться або й ні. Мусимо до них дістатися якось.
Ополченець голосно почухався і зітхнув. Може, й кляв у душі Зварича, що завзявся рушити його з безпечного місця.
Довгу хвилину мовчав, щось передумував, врешті знову зітхнув.
— Га, як мус, то мус. Нема ради,— сказав твердо.— Але ви ведіть, бо я в тих сторонах як сліпий.
Урадили пождати, аж надворі зовсім стемніє.
До того часу прийшлося їм послухати не тільки української розмови, але й української пісні. Прилетіла вона до них від гір, спершу як бриніння комарика, і Зварич тільки по мелодії пізнав, що це українська пісня. Але з кожною хвилиною вона росла, дужчала, щоби вкінці перейти в зовсім виразний спів:
Хтось ішов чи їхав у Верецькі і співав пісню про Сагайдачного.
Дивні почування ворушились у душі Зварича. Ось недавно розмова, тепер пісня, і все це разом — вороги. Скільки разів перша сотня співала цю пісню! Розкішна вона, широка, як ті степи, на яких уродилася, задля яких і повстали Українські січові стрільці. Може, саме в цю хвилину десь біля ватри чи на стоянці співають його товариші ту саму пісню. Про Сагайдачного, галичанина з-під Самбора, що став гетьманом цілої України...