Пісня раптом стихла, мов сокирою врубав. Видно, впав якийсь наказ, бо відділ занімів, не докінчивши строфи.
***
Темна осіння ніч давно залила долини, як Зварич із ополченцем зважились опустити свій сховок. Добрих сто кроків лізли рачки, щораз припадаючи до землі. Положення було дуже тяжке. Рівнобіжно з рікою йшов шлях, по якім крутилися москалі, піші і кінні. Голосніший гупіт черевика, дзенькіт кріса чи лопіт каміння міг знівечити їх труди і, замість до своїх, запровадити на другий світ, а в найліпшім разі — до неволі. На щастя, гірська річка гомоніла весь час і хоч трохи глушила їхні кроки.
Ще завидна розглянувся був Зварич у ситуації. З висоти свого сховку бачив добрий кусень берега і запам’ятав собі всі його хиби та прикмети. Спершу берег був голий і рівний. Дрібна рінь, що вистелювала його, вимагала великої осторожности, щоби перейти нечутно і неспостережено. Кількадесят кроків далі зеленіла на березі травка — видно, був м’якший ґрунт, а ще далі росли лози — велика поміч для втікачів.
Зварич про ніщо тепер не думав, тільки щоб якнайшвидше дістатися до них і скритися в гущавині. А там уже покажеться, що дальше робити.
До лоз не було більше, як триста-чотириста кроків, але пройти їх серед таких обставин вистане за десять миль. Густий піт спливав з чола, груди з трудом хапали воздух, ноги і руки мліли від довгого рачкування.
— Я вже не можу далі! — прошипів у половині дороги ополченець і ліг, як колода, на землю.
— Ще кілька кроків. Коби тільки до лоз,— підбадьорював його Зварич.
— Не годен. Най трохи видихаюся.
На щастя, берег у тім місці не був рівний, проходив поперек якийсь висохлий рівчак і можна було ще сяк-так скритися. Зварич приліг біля ополченця і пильно прислухувався до відголосів на шляху.
Ось над’їхав якийсь малий відділ кінноти і спинився якраз проти них. Зварич притиснув голову до землі і ледве одним оком дивився в сторону москалів. Москалі щось між собою говорили, але шум ріки не давав зрозуміти, що таке.
Нараз один кіннотник почав з’їздити зі шляху. Кінь сунув задніми копитами по насипу, і каміння з тріскотом полетіло вдолину.
— Йой! — застогнав перестрашено ополченець і зробив рух, начеб хотів зірватися до втечі.
Зваричеві самому забігали мурашки поза шкірою, але втікати тепер — це була б очевидна згуба. Зловив ополчення за руку і придавив цілою силою до землі.
А ворожий кіннотник спустився вже з насипу і зближався помалу до річки. Ще кілька кроків, а мусить наїхати на них. Але, видно, графив на той сам рівчак, у якім лежали втікачі, бо недалеко від них скрутив і доїхав до річки яких двадцять кроків далі.
— Ну, што там? — гукнув хтось зі шляху.
— Неудобна! — відгукнув кіннотник. Возлє моста будет лучше.
— Харашо. Паєзжай берегом.
На шляху заклапали копита відділ рушив далі, а рівночасно і кіннотник подався понад річку в сторону моста Зварич відітхнув з полегшею і підніс голову. Сильветка кіннотника вже ледве мріла в пітьмі, а врешті зовсім зникла. З черги глянув на свого товариша. Той лежав ниць, закривши очі долонями, і трясся на цілім тілі.
— Слухайте!— рушив його Зварич за плече. Тікаймо, бо знов якийсь чорт наїде на нас.
Але ополченець не слухав чи не чув його шепоту, бо навіть не відійняв рук від очей.
— Гей. батьку, опам'ятайтеся,— потряс таки добре за рам'я.— Бо, бігме, вас лишу і піду сам.
Щойно тепер ополченець підніс голову.
— Поїхали? — спитав дрижачим голосом.
— А ви не чули?! Вже давно. Вставайте і далі. Коби скорше до корчів... Там ми вже пани.
І, не чекаючи на згоду, почав лізти наперед.
Врешті корчі. Як рідна мама, прийняли їх щиро в свої обійми, печаливо закрили перед оком ворога.
Коли з більшої небезпеки перейти в меншу, тоді вона не виглядає зовсім на небезпеку. Таке почування має вояк, коли дістанеться в запілля, хоч би воно було тільки парусот кроків за першою лінією. Зате коли він попаде тамтуди з правдиво безпечного місця, то таке запілля видається йому безвихідним.
Нашим утікачам здавалося, що, допавши лозових кущів, вони вже врятовані. Ополченець зразу став як не той. Як тільки зашилися між лозину, він станув, дихнув повними грудьми, здійняв шапку і перехрестився.
— Слава тобі. Господи, найгірше минуло! — промовив радісно.— Тепер, брате, відпічнемо — і гайда в дорогу.
І Зваричеві веселіше стало. Раз — що страшний клапоть берега за ними, а по-друге — що старий набрав бадьорости і охоти до дальшої втечі.
— Сідаймо,— шепнув.