Далі не чув, бо голоси сколотилися знову. Аж залунав голос сотника.
— Слухайте, Зварич, чи до вас можна перейти? Зварич так само знав, як і вони, але, не надумуючись, притакнув:
— Можна, можна. Берег рівний, і не виглядає, щоби було глибоко.
Так був урадуваний несподіваною зустріччю, що й не подумав про те, чи випадало дораджувати на перехід ріки вбрід.
По другім боці гурт заметушився.
Одна по другій чорні постаті входили в воду і гусаком простували на цей бік.
Почувся сильніший плюскіт води і накликування.
— Вважати! Трохи направо. Яма!..
— Тримай, тримай, бо впаду.
Врешті перші підійшли до Зварича. Черник, Перфецький, Зелений, Мацюрак.
Вилізали на берег і гупали ногами до землі так, ніби це могло обтрусити з них воду. Мокрі були по пояс.
— Бодай тебе дідько взяв з твоїм «неглибоко»,— привітав Зварича Черник.
— Не штука йому. Стоїть на сухім, а ти лізь у зимну воду,— нарікав Перфецький.
Зварич не відзивався, бо бачив, що справді трохи завинив. Може, кількадесят кроків далі був ліпший брід.
Саме до берега причалював Качур.
— Подайте руку котрий, бо не вилізу,— сказав до тих, що вже були на сухім.
Зварич кинувся на підмогу, але спізнився. Качур станув на якийсь камінь, посовгнувся і пішов з головою в воду.
— Маєш тобі,— почувся ззаду голос «вуйка» Леонтинського.— Пропав хлопець і два наплечники.
Але хлопець не пропав. Швидко станув на ноги і виліз на берег. Виглядав так, що жаль було дивитися. З казанка, плаща і з наплечника цюркотіла вода, а Качур тільки порскав і стріпував руками.
Врешті обернувся до Зварича:
— То через тебе, маркиранте, та ціла біда.
— Чому?
— Бо якби не твій проклятий наплечник, то я не впав би.
— Як то — мій наплечник?
— Він ще дурного вдає.
Леонтинський вже видихався і забрав слово:
— Пан Качур з огляду на малий об’єм свого наплечника зволили забрати ще й ваш.
— Справді?! Качур, слово даю, ти є порядний хлопець. Дуже тобі дякую. Але я не мав претензій.
Здійняв з Качура свій наплечник, мокрий як хлющ, почав його стріпувати.
— Возьміть ще так за обшивку і свого добродія,— радив «вуйко».— Конче треба його стріпати.
— Не зачіпайте мене, бо скалічу,— злостився Качур. — Добре вам сміятися, ви тільки по пояс, а я з головою...
За стрілецькою четою перейшла сотня ополченців.
— Що то за відділ? — спитав Зварич.
— Ті, що були під церквою. Їх командант — українець, поручник Варивода. Якби не він, то хто зна, що з нами було б. Спокійний, розважний і знаменито орієнтується.
Саме поручник Варивода викараскувався на берег. За ним сотник Дідушок. Як тільки вилізли, Зварич підійшов до сотника:
— Голошу слухняно свій поворот.
Сподівався як не похвали, то бодай цікавости: як, куди, що з іншими четами... Тимчасом сотник сказав тільки: «Добре» — і на тім скінчилося.
Зате поручник Варивода розпитував і за втечу, і за інші чети. Так, ніби він був тут командантом.
— Гарно, молодий чоловіче! Ви зробили так, як повинні Гарно! — і поклепав Зварича по плечах.
— Тут ще є один ополченець! Також був під мостом разом зі мною тікав.
— Добре! Нехай долучує до моєї сотні. Гей, котрий то там прийшов тепер? кликнув поручник.
— Гир! — гукнув ополченець і виступив наперед.— Я, пане оберлейтнант.
— Що за я?
— Ляндштурміст Іван Політило з другого баталіону.
— А шапка де?
— Згубив, пане оберлейтнант.
— Пропало. Тримайтеся нас, доки не знайдете своїх.
— А що ж ми тепер? — спитав поручника сотник.
— Що ж! Богу дякувати, ніякого наказу не маємо. Йдемо в перше село, обсушимося, а тоді побачимо. Ну, хлопці, ставати в чвірки! — звернувся до ополченців і стрільців.— Руш!
Довгий ряд чвірок потягнувся шляхом. Повні води черевики чвякали на дорозі, мовби весь час місили глибоке, рідке болото.
Ледовата вода гірської ріки зморозила хлопців. Сікли зубами, як у пропасниці, бо мокрий одяг прилипав до тіла і за кожним кроком пригадував прикру купіль.
— Скорше, хлопці, бо замерзаємо,— накликував поручник.— Десь тут недалеко має бути село. Там загріємось, нап’ємося гарячої кави — і все буде добре.
Молоді стрільці ще трималися сяк-так, але ополченці вибилися зовсім зі сил. Ледве тягнулися за стрілецькою четою і тяжко постогнували.
Світло!..
Серед безпросвітної тьми, в холодну осінню ніч блиснуло веселим оком до змучених, перемоклих вояків. Далеке і ледве замітне, а здавалося, що воно вже гріє заков’язлі кості, сушить мокре одіння, варить теплу страву. Скільки енергії і бадьорости додає такий огник змученому мандрівникові! Надія, що за короткий час він доб’ється до світла, не дозволяє йому впасти серед поля чи серед лісу. Його уява витворює невибагливі, але які ж бажані декорації до цього світла... Тепла біленька хата, під кухнею вогонь, а на кухні — горнець гарячого молока. Скинути цілий набір, плащ, блузу, черевики, сісти проти вогню і вливати в себе гаряче молоко...