— Маємо село! — сказав весело поручник.
— Богу дякувати,— пішло по рядах.
Здавалося, світло ось-ось уже, але прийшлося ще доброї півгодини бити ногами, заки дійшли до перших хат.
Село не спало. Набите вщерть військом усякого роду і зброї, шуміло, мов вулий. Тут і артилерія, і кіннота, і піхота, і обози. На великім майдані горіли ватри, а біля них куняли вояки.
— Навіть варти не виставили! — дивувався поручник.— Якби так козаки наскочили...
Зараз на краю майдану скрутив з дороги і повів відділ на порожнє місце.
— Хлопці, скоро палити вогні і сушитися!
Ліс був під носом, то за дрова не тяжко було, а вогню позичили, бо між ними сухих сірників не знайшов би.
З якою радістю вдивлялися в веселе полум’я і з якою розкішшю наставляли до нього свої мокрі тіла. А довкола вогнищ у всіляких банячках і горнятках кипіла вода на геніальний воєнний винахід — військову каву.
— Богу дякувати, що нас ніхто по дорозі не задержав,— говорив поручник, розтираючи руки над вогнем.
— Але, своєю дорогою,— обізвався Перфецький,— хто там напереді остався?
— Маєте собі чим голову сушити! Сушіть ліпше свої штани. Нехай тим гризуться більші пани від нас. Не бійтеся, знайдуть вас і тут. Добре, що досі не знайшли.
Сотник Дідушок і йшов, і сидів тепер мовчки. Виглядав на людину фізично і морально зламану, яка вже ні рухатись, ні думати не може.
Стрільці назагал дуже любили його і перед другими coтнями чванилися ним, але нині хто зна, чи не заміняли б за поручника Вариводу, який відразу взяв їх за серце розумом, досвідом і веселою вдачею.
Ненависний синій мадярський мундур таки один раз поміг стрільцям. По битві під Верецькими першу сотню відіслали в запілля на переодягнення.
І ось вони вже цілий тиждень у багатім, гарнім селі, яке закарпатці називають Чінідьово, а мадяри перехрестили на Сент-Міклош.
Перший рій не дістав поганої стоянки, хата велика і вигідна, одна тільки хиба, що місяць тому всі її мешканці вимерли на холеру.
Але хлопці не брали собі цієї хиби дуже до серця. Вимерли мешканці — значить, і бацили з ними разом, а одинока лікарська повага — медик з першого року Перфецький — був тієї самої думки.
Хата була свіжовибілена і пахла дезинфекцією, яку зробила громадська влада ще перед приходом стрільців.
До Чінідьова прийшли вже всі чети. Таки зараз на другий день постягалися до того села, в якім перша чета сушилася при вогні.
Бракувало кільканадцяти з другої і третьої чети, але вони вже не долучать до сотні.
Осталися на горбах біля Верецьких або в найліпшім разі попали в полон...
Вся решта братства розношувалась тепер відпочинком, добре заслуженим і добре використовуваним. Ходили хлопці по вечорницях і досвітках, а відмахавши перед полуднем легкі вправи, вилежувались потім на сонці.
«Вуйко» Леонтинський дбав за свій рій, як мама. Що дня доставляв йому то курочку, то качечку — «на поправу харчу», як казав.
— Наша хата заповітрена,— заявив на другий день по приході,— і що ввійде до неї, мусить тут лишитися, бо грозить небезпека поширення холери.
Після тієї заяви цілими годинами працював над тим, щоби в заповітрену хату заманити якесь крилате сотворіння.
Від дороги, через місток, через подвір’я і через поріг до сіней сипав окрушки з хліба і засідався за сінешніми дверми. Котра курка дзьобнула бодай одну кришку — ця вже не довго тішилась життям. Йшла за кришками як по шнурку і опинювалась у сінях. Потім наступав тріскіт дверей і короткий передсмертний крик. За хвилю все було по-давньому: нові кришки від дороги, двері нарозтвір, а за дверима «вуйко». Один-одинокий Качур мав право і обов’язок помагати в ловах.
Зварич зараз першого дня скомпрометувався: якось так необачно відчинив двері, що чорний товстий когут шмигнув ними надвір, лишивши «вуйкові» тільки свій хвіст.
— Дайтеся тепер випхати! — сказав до Зварича «вуйко», злий як вовк, і поніс когутячий хвіст на стрих, там, де складав пір’я своїх жертв, «щоби знаку не було».
Споживав рій ці вуйкові дари в тайні перед іншими роями, звичайно вечором, по каві. Вечори були вже холодні, то й ніхто не звертав уваги на те, що хлопці палять у печі. «Вуйко» був не тільки хитрим ловцем, але й добрим кухарем. Ніхто не вмів так гарно всмажити курку чи качку, хоч не один потрафив би краще обскубати.