— Не знати, де те Гусне? — спитав Черник четаря.— Чи то ще далеко до нього?
Четар Шпак, що досі самітно йшов перед четою на кілька кроків, чим далі, тим більше зрівнювався з усіма. Однако не було ні живої душі довкола і ніхто не міг його взяти за звичайного стрільця. А коли б і хто надійшов, усе ще мав час вийти наперед. Зрештою, і довга кавалерійська шаблюка, що товклася коло його ніг, не допускала такої болючої помилки.
Питання Черника давало четареві нагоду виявити себе командантом.
— Вийдемо на гору, там буде відпочинок і там я вам з мапи скажу, як ще далеко.
Хлопці, почувши про відпочинок, аж бадьоріше рушили стрімкою доріжкою. Найдалі за п’ять-десять хвилин будуть на горі. Відпічнуть, може, навіть вогонь розпалять...
Здається, і сам четар не рахував на більше. Та коли по півгодиннім марші вершок гори все ще ледве мрів серед мряки, четар зарядив спочинок, бо вже сам ледве тягнув ноги за собою.
Вмить поставлено кріси в кізли, повішано на них наплечники, і хлопці могли, хоч і стоячи, протягнути заков’язлі руки. Дехто з них метнувся зразу в соснову гущу за патиками на ватру. Під густою заслоною вікових дерев було ще досить ріща, якого не досягнув дощ або досягнув дуже мало. За хвилю знявся вже над головами синявий стовп диму, а з-під ріща весело заблимало полум'я.
Зраділи хлопці, що хоч трохи підсушаться при вогні. Всі, як на приказ, збіглися до вогню і станули кругом.
Останнім прибіг четар.
— Погасити в тій хвилі! — скричав рішучим голосом і замахав руками.
— Чому? — здивувались стрільці.
— Тому, що я кажу! — визвірився на них.
— Товаришу четар! Чей же ми лісу не спалимо! — обізвався Зварич.
Четар затупотів ногами.
— Не про те йде, товаришу Зварич. Вогонь, дим — знамениті показчики для ворога. А ми на невтральній полосі.
— Серед такої мряки?!.. Де ж він може побачити?
— Ви мене, товаришу Зварич, не будете вчити воєнної штуки. Погасити, кажу!..
І ватру погасили.
***
Село Гусне лежало над невеличким гірським потічком, що теж, по словам Качура, мусив впадати до Дністра. В глибоких горах, окружене лісами, дрімало собі живучи і жило дрімаючи та, може, й зроду-віку війни не бачило. Тяжко, щоб і на вправах забрів сюди якийсь відділ. Дорогу до села протоптував хіба екзекутор, жандарм і жид-торговець. Може, коли і гарно було в нім. Високі гори, дрімучі ліси, гамірливий потік... В погідні, сонячні дні могло те все манити око мандрівця чи літника. Але тепер кисло село в мряках і болоті, а хати робили враження нарубаних стосів дерева, які хтось підпалив, і вони диміли, розгоряючись.
Стрілецький відділ наблизився до села. Ніхто не вийшов бодай подивитися на нього, нікого навіть не було, кого б спитати за дорогу. Село наче вимерло або вимандрувало кудись.
При першій хаті четар спинив відділ і послав стрільця до господаря. Вийшов з хати бойко, простоволосий, в сорочці і босий, перестрашений до краю. Вибалушеними очима водив по відділі, шукаючи команданта. А коли врешті четар допоміг йому відшукати найвищу особу в четі, покірно поклонився і зложив руки як до молитви.
— Скажіть-но мені, пане господар, куди то треба йти до бараку, що тут десь за селом стоїть?
Питання четаря, видно, не осмілило селянина, бо він ні пари з уст не пустив, тільки знову низенько вклонився.
— Що, ви німі, чи не чуєте?
Селянин скулився, мов від удару нагайки, і нервово почав переступати з ноги на ногу.
— Ну, говоріть! — нетерпеливився четар.— Я ж вам нічого не зроблю. Покажіть мені дорогу, і ми собі підемо.
Селянин аж по тих словах трохи прийшов до себе.
— Ось... туди, паночку, на верх он тої гори,— промовив нарешті і витягнув несміло руку.
— Через потік?
— Ая, через потік!
— І потім як? Просто?
— Стежка є, паночку, заведе вас на місце.
Зварич дивився на селянина, і жалко йому робилося бідного чоловіка. Ось до чого довела за короткий Час війна... Видно, і в тім запалім куті дали себе взнаки «свої» війська. Австрійський громадянин, нехай він темний, затурканий бойко, тремтів перед австрійським військом, мов перед москалями... Все це робив мадярський однострій. Зварич з досвіду знав уже, яке враження робить цей одяг на галицьких селян. Здається, і татарський кожух не робив би більшого. Яка шкода, яка біда, що стрільці не мають своїх одностроїв...
Із селянина перейшли очі Зварича на його «хижу». Похилена, бідна і брудна хатина тулилася одним боком до урвища і кліпала маленьким віконцем на дорогу. А в тім віконці стреміли тепер чотири голови: три діточі і одна жіноча. Обличчя ледве мріли із-за брудних шибок, але досить було глянути на селянина, щоб знати душевний настрій тих, що остали в хаті.