Зварич не знав, як дякувати четареві.
— Лишіть, дурниця, ніби то моє. А як же ж би це виглядало: ви голодні, а я буду дивитися на те? Зараз-таки йду до вас. Як ваш командант називається?
— Сотник Дідушок.
— Знаю його зі Львова. Бувайте здорові, а приходіть скоро, бо консерв не стане.
Зварич справді вернувся до сотні дуже скоро. Але не тому, що боявся за консерви.
Переходячи біля якогось мадярського відділу, побачив дивну сцену.
На містку, в грузькім болоті, стояв старенький селянин, поваляний, обдертий, з батогом у руці, і заєдно хрестився. Два кроки за ним вояк з готовим до стрілу крісом кричав щось до нього чи кляв своєю рубаною мовою.
Зварич підійшов ближче і здеревів. Обдертий, Скулений селянин — це був... дід Федорій.
Кліпав очима, чи зір його не обманює, збирав думки, чи це загалом можливе, але бачив, що таки справді. Перед ним стояв дід Федорій в своїй власній особі, тільки постарілий, змарнілий і згорблений та нужденний такий, що аж жаль.
Старий не дивився в його сторону. Вп’ялив очі в землю зрезигновано й бездушно, раз у раз хрестився і голосно бубонів молитву.
— Пане Федорій! — добув нарешті з себе голос Зварич.— Що ви тут робите?
Дід Федорій підніс помалу очі в його сторону, хвилину дивився так само бездушно, а потім, гірко всміхаючись, промовив:
— Вішати мене будуть...
— Хто?! За що?
— Чого ви того чоловіка зловили? — звернувся до вояка по-німецьки.
Вояк зрозумів, про що йде.
— Рус, муска! — вицідив крізь зуби і штовхнув старого цівкою кріса в плечі.
— То неправда! — кричав Зварич.— Де є ваш командант?
Його крик звабив якогось підстаршину. Він підступив до Зварича і запитав:
— Тудум мадярум бессельні?[3]
— Нем,— заперечив стрілець.
Вістун прийняв це з погордою до відома, але все-таки дав вияснення.
— Шпіон! — сказав. — Рус, муска. Фіть! — і показав рукою на горло.
— Нем шпіон! — кричав Зварич. — Нем муска!.. Україна!
— Абтретен![4] — крикнув до нього вістун і висипав із себе цілу торбу мадярських лайок.
Зварич аж зубами заскреготав з досади. Бачив свою безрадність навіть супроти дурного мадярського вістуна. Чого доброго, ще й його возьмуть за шпіона, а в найліпшім разі арештують за образу «влади».
— Чекайте, пане Федорій, я зараз верну,— крикнув до старого і пустився бігти.
— Герштельт![5] — гаркнув за ним вістун.— Герштельт!
Але Зварич не слухав. Нісся як вітер, а думка літала коло двох людей: Сірецький і Варивода. Вони одні можуть тут помогти.
Мав щастя. В половині дороги стрінув Сірецького.
— Пане четар. Там нашого чоловіка хочуть вішати!..
— Кого? Стрільця?!
— Ні, старенького селянина... Мого доброго знайомого. Йдіть, рятуйте, бо може бути запізно.
— Добре, молодче. Показуйте дорогу.
Справа швидко вияснилась.
Старий Федорій заїхав зі своєю підводою аж на Мадярщину. А потім коні йому забрали, а його самого нагнали додому. Без ніякого паперу. Старий взяв тільки свій батіг і пустився через Карпати в Галичину. По дорозі зловили його мадяри, але не мали часу повісити, бо втікали що могли вирвати. Щойно спинившись у безпечнім місці, думали покінчити зі страшним ворогом австро-угорської монархії.
Мадярський хорунжий, командант відділу, так само як легко повірив у вину старого Федорія, так само легко дав собі її вибити з голови. Тим більше, що вища ранга ручила за невинність старого.
Не минуло й чверть години, а вже Зварич провадив діда Федорія до сотні.
— Будете, пане Федорій, тепер з нами,— говорив на радощах.— Ми вас перетримаємо аж до часу, доки не вернете в Бужани.
Старий щойно тепер ожив.
Довго тер очі руками, мовби будився зі сну, і раз у раз розглядався на всі сторони.
— Гей-гей, паничу, хто би то сподівався, хто би то причував... Такий стид, така публіка. Магомети прокляті... Були б повісили, якби не ви.
— Ой, не я, пане Федорій. Бо вже як дякуйте, то тому пану четареві, що за вами вставився.
— Ней його пан Біг надгородить.. Зараз видно: свій чоловік, серце має.
Сотня прийняла діда Федорія дуже добре. Одно — старий чоловік, а друге — його жахлива пригода.
— От коби яка підвода,— говорив сотник,— то були б, діду, за погонича.
— Я вам і це дам,— засміявся Сірецький.— В мене якраз є зайва пара коней і віз. Господар від них помер ще перед Карпатами. Десь ще з-під Бродів тягнули його... Хочете тої підводи?
— Прошу дуже,— відповів сотник.
І перша сотня дістала «обоз».
Коли рушили до Чінідьова, за сотнею тягнувся вже віз, а на возі їхав перший стрілецький обозник — дід Федорій.