Тяжко було пізнати тепер старого. Не тільки занепав фізично: постарівся, згорбився і змізернів, але й вдачею не подобав на того бадьорого, веселого і певного себе дідка, який віз бужанських хлопців до Львова. Видно, тяжкі труди за останній місяць, а вкінці марево мотузка і гілляки підломили кріпкого старика.
Спершу й до розмови не був цікавий. Хоч «вуйко» Леонтинський і тютюну до люльки надавав, хоч хлопці відразу добре обходилися з дідусем — він мовчав. Про свої переживання розказував мало, немов боявся, що й стрільці можуть його прискаржити чи покарати.
Зате з кіньми розмовляв часто. Стане коло них, гладить їх покуйовджені гриви, поклепує по худих лопатках і примовляє:
— Ой, змарнували вас, так як і мої. Тільки шкіра й кості. Але не гризіться, я вас відгодую, хоч би мав украсти. А ти, сивий, за господарем оглядаєшся. Нема вже й не буде. Дякуй Богу, що я є. Не будеш мати від мене кривди. Я не мадяр.
Спльовував з досадою, як вимовляв це слово, і тоді вже бурмотів до себе:
— Звірі, не люди. Мовби Бога в серці не мали. Нівечать бідний нарід забездурно, гиляки людьми обвішують.
Стрільці, почувши від Зварича, хто такий дід Федорій, хотіли дещо дізнатися від нього і щораз зачинали балачку.
— Пане Федорій, розкажіть, як то з вами було?
— Та що більше скажу? Я вже пану сотникові сказав. Злапали коло Раківця, щось загавкали — та й тільки.
— А заки вас зловили?
— Ет! — махав дід Федорій рукою.— Що там було, то ней не згадую. Ліпше так.
І йшов куди-будь, щоб не продовжувати розмови. Але в Чінідьові дід змінився. Добра поведінка сотника, щире відношення стрільців зробили своє. До того старий відпочив, успокоївся, привик до окруження і наче повеселішав. А ще як одного дня зголив сиву щітку, що покривала йому лице, то хлопці аж зраділи.
— Та ви, пане Федорій, на двадцять літ молодші тепер. Чекайте, нехай прийдуть мундури. Як ми вас уберемо... А тоді — хоч на вечорниці.
— Жартуйте здорові,— всміхався дід.— Я ледве вже ногами волочу. Треба буде на цвинтарі місця шукати.
— А вчора хто віз закинув?!
— Як треба, то нема ради. Задурно хліба їсти не дадуть...
Одного дня запросив «вуйко» Леонтинський старого на вечерю. Чорний когут, той сам, що вирвався був «вуйкові» з рук, забув, видно, на небезпеку розсипаних кришок і... помандрував до горшка. Пішла його слідами і необачна качка, що, не прочуваючи лиха, переступила поріг.
— Нині, панове і добродії, буде росіл,— заявив товаришам «вуйко»,— поминувши м’ясо з хроном...
— І рум! — додав Качур.
— Наддатки приймається з подякою,— вклонився в його сторону «вуйко».
— Я обіцяю наддаток, але прошу шановних панів складати на нього добровільно-примусові датки.
Хлопці вперше дістали повний «льон» — по три корони і сорок сотиків за десять днів, — то й не було жадного спротиву.
Зложилися, і Качур побіг до корчми.
— Добродію! — звернувся до Зварича «вуйко».— Підіть-но попросіть ще раз старого... Ні, таки приведіть, бо, може, сам стидається абощо. Ми йому тут чарочку, росолик... Цікавий дідок, має характер.
І дід Федір прийшов.
Спершу трохи ніяково почувався в тім товаристві. На щастя, в першім рою був один сільський хлопець — Склярський — і то хлопець з його села. А прецінь той хлопець нічим назверх не різнився від інших: той сам мундур, ті самі права... Це осмілило старого, і він швидко визбувся свого змішання.
— Дай, Боже, пане Федорій, дожити ліпших часів,— припивав до нього «вуйко».
— Дай, Боже, дай, Боже. Може, я вже ні, але ви, панове, напевно.
— Не кажіть, і ви з нами. Поїдем, пане Федорій, в Галичину. а може, й далі. Довезем вас до Бужан, а тоді — як хочете: або на піч, або з нами на Січ.
— Дуже красно дякую. Добре мені з вами, панове. Але вже не ті літа. Коби Господь милосердний дозволив вернутися на своє подвір’я... До чого вам старий дід здався... Завада та й клопіт...
Випивав старий чарку за чаркою, при кожній відмовлявся, а як таки намовили, то до кожної примовляв.
— Як дивлюся на вас, то наче мені літ убуває. Так ніби я сам вояк.
— А хіба ви тепер не вояк? «Льон» дістали?
— Та правда,— сміявся дід.— Дістав рихтельно. Навіть не знаю, за що і звідки!
— Як — за що!? В сотенній книзі стоїть: «Обозник Федь...» як ви пишетеся?
— Гаврилюк.
— ...«Обозник Федь Гаврилюк». А на метрику ніхто не цікавий.
— Як кажете... обозник? За моїх часів то їх фурвезами називали.
— Ану-ану, пане Федорій, розкажіть нам щось за давні часи,— просили хлопці.— Зварич нам казав, що ви в прусській війні були...