— Був. Але розказувати нема що. Де-де тамта война до тої.
— А котра ліпша?
— Я міркую, що тамта. Отсе не война, а Бог знає що. Бувало, йдем до битви. Банда грає, офіцири на конях, фана напереді. Ніхто не ховається, в землю не лізе. А цивілі постають збоку та дивляться. Ніхто їх не займає, кривди не робить. За цілу войну, я знаю, одного чоловіка повісили. Пруссака якогось. Гармати вночі загвожджував. А тепер...
— Що тепер? Кажіть, пане Федорій, — допитувались стрільці.
— Та що буду вам казати? В газетах десь, певне, стоїть те все написане.
— В газетах, діду, про таке не пишуть.
— То ви мусили самі не одно бачити...
— Не бачили, а тільки перечули. Кажуть, що наших людей богато повішали, постріляли.
Дід насупив брови і задивився в кут хати. Видно, страшні картини вставали перед його очима, бо лице старого поморщилось, як кора на дереві.
— І вішали, і стріляли... Як хто хотів. І скільки! Але вже сам не знаю, що казати... Ніби цісарське войсько, так, як і ви...
— Ми, діду, не цісарське войсько.
Дід помалу підвів голову і здивовано подивився довкола.
— Як то не цісарське?!
— А ні. Ми українське. Ми йдемо не за цісаря, а за свій нарід.
— Але присягали-сьте!?
— Присягали, правда. Без того не були б нас пустили на війну. Але ми маємо все своє.
— А ось мундури цісарські.
— До якогось часу. Доки нам наших, українських, не прилагодять.
Це сказав Перфецький, але ні він, ні решта стрільців не дуже вірили в те. Адже досі навіть добрих австрійських мундурів не дістали. Мріяли бодай про стрілецькі шапки, але не було кому про те подбати.
Не знати, чи дід Федорій повірив у слова Перфецького, але головою притакнув.
— Не дивуйтеся старому,— сказав по хвилині,— бо за мене такого не було. Були, ніби, добровольці, але рахувалися за цісарське войсько.
— Так-так, пане Федорій, — обізвався «вуйко».— Ми перші. Українські січові стрільці. Своє рідне військо. Командуємо тільки по-свому.
— Чув. І команда добра. Вчора пан сотник як крикнув, так як ножем утяв. А я кілько намучився, заки зрозумів по-німецьки, що до чого. Вже багацько-м знав тої мови, але вивітрило з голови. Якби так хоч трохи, то не були б мене, може, за шпіона брали. А то все — рус та й рус.
«Вуйко» моргнув до хлопців: мовляв, старий починає розбалакуватися, і ніби знехотя спитав:
— Де то вас, пане Федорій, забрали на «форшпан»?[6] Зварич нам казав: десь коло Золочева...
— Коло Курович. Німці мене взяли, але недовго я з ними їздив. Пішли Ми потім до Рогатина. Там стояли щось дві доби. А як зчинилася битва, то нас післали аж під Галич. А там я згубив своїх німців і вже цілий час з мадярами.
— То хто так вішав наших: німці чи мадяри?
— Німці не так. Вони більше до суду. Але то на одно виходило. Там в суді, кажуть, є такий суддя, що нікому не перепустить. Казав мені один наш чоловік, капрал, що він Загурський називається. Приведуть кого до нього, то він, каже, тільки засміється: «Що,— говорить,— вже знов когось шия свербить?» І не розпитує багацько. Напише папір — і по всім. Але то я вже про нього перечув аж тут, у горах. А там, на долах, то й суду жадного не було. Злапали — на гиляку.
— А все-таки щось мусило бути, коли вішали. Не брали так, кого-небудь...
— Різно: і кого-небудь, і не кого-небудь. Усяко бувало. Ксьондза брали за папери, хлопа — за те, що знаки давав.
— Як, таки давали наші люди знаки?
Дід гірко всміхнувся.
— Ей, які там знаки. От під Рогатином, не пам’ятаю, як те село називалося, виліз хлоп на стіжок. Ми акурат в селі, а артилерія перед селом. Постріляли трохи, а тут російська куля просто в гармату — раз, другий, третій. Артилерія скрутилася — і в друге місце. Москалі знов. Тоді вони до села і далі: «Є,— кажуть,— якийсь форетер[7]». Давай шукати. Знайшли хлопа на стіжку. Поліз, дурний, дивитися. Стягнули надолину. «Ти,— кажуть,— знаки давав», і зараз-таки коло стіжка повісили... Або знов коло Галича. В суботу під вечір поліз паламар на дзвіницю, ніби — задзвонити під неділю. Злапали — повісили. Таки під церквою. То, як хтось дав знати, жінка й діти повибігали, просять, до ніг чіпляються, а якийсь нелюд жінку кольбою в груди, аж кров з губи пішла. А дітей копали як щенят. «Муска! Кутя!» — кричали. Вони, видно, ті мадяри, то люблять людей вішати. Злапали були коло Галича щось зо сорок козаків, то геть їх на стовпах попри гостинець повивішували. Аж страшно було їхати... Ех! — крутнув головою дід.— Хіба би Бога не було на небі, а найяснішого пана в Відні, щоби то все присохло на них. Але... що я буду говорити. Скажете: бреше старий, бо сам страху наївся.