Перша сотня чула про те, що ворог, зійшовши з верхів на Закарпаття, потерпів невдачу та що відступив назад у гори. Але де саме спинився, не дуже й допитувалася, бо всі знали, що за день-два переконаються наочно про це. Одинокий часопис «Пестер Льойд», який попадав їм у руки. не мав багато читачів.
В Коші УСС було якраз навпаки. Там кожну газету розривали, кожну вістку подавали з уст до уст, а багато вісток з поля бою попадало і в щоденні накази.
Отже, довідалася перша сотня, що москалі завернули загалом з Бескиду і що стрілецькі сотні, може, доїдуть навіть під Стрий.
— Доїдете, але хіба один на другім,— говорили стратеги з першої сотні.— Думаєте, що австрійці не понищили мостів за собою?!
— А ти думаєш, що Австрія не має готових мостів? Ми вчора бачили, як їхав поїзд готових частин моста.
— Чи їхав, чи не їхав, але до Стрия ще далеко. Ви коби до Сколя дотягнули!..
Затрубіла трубка «Сідати», і все кинулося до вагонів. За хвилю паротяг засвистав і, постогнуючи, рушив у гори.
— Решту ми вам напишемо! — кричали ті. що від’їздили.
— Не треба, побачимо самі! — відповідали ті, що оставали.
Коли останній вагон минав хлопців з першої сотні, якийсь безсердечний тип вихилився і крикнув на ціле горло:
— Відяз![9]
Туркіт коліс і сопіт паротяга заглушили побажання, які полетіли навздогін за кусливим насмішником.
Але це не могло зігнати прикрого почуття з душі першої сотні — почуття стиду і приниження.
Тому така радість, коли врешті прийшли нові однострої.
Того самого дня переодягалися. Від ніг до голови. І хоч нові мундури були далеко менше мальовничі, хоч не на однім блуза висіла, як ворочок, — усі були вдоволені. Нові черевики і пояси хоч декого й давили, але як же приємно скрипіли! Великий наплечник скривав у собі ціле вояцьке майно.
Вістун Михайлів, старий вояк, що якимсь чудом попав з 30-го полку до стрільців, показував таки там, на місці, як звивати разом плащ, шатро і накривало, щоби все те вужем обвилося зверху коло наплечника, і як на тім прив’язувати казанок.
До Чінідьова вертала сотня мов не та. Коли розбрелися по стоянках — люди їх не пізнавали. Тільки Склярський запевняв, що його дівчина пізнала відразу.
Але це вже була справа серця, не очей...
Перша сотня лежала як охорона гармат на високорівні напроти Синевідська Вижнього. Дві батареї гриміли безперестанку, а стрільна летіли понад, голови сотні і рвалися у провалах за селом. Цими провалами збігали вділ ворожі відділи і пропадали з очей за горбками, в ровах та за хатами. Вчора наші відступили з позицій за Синевідськом, ніччю опорожнили село, а завтра — Бог знає, що буде.
День був теплий, сонячний, мовби це не пізня осінь, а кінець літа. Безхмарне небо, тихе а глибоке, сиділо непорушно над головами і як насилало час до часу вітер, то такий ласкавий, що ніхто на нього не відказував.
Хлопці благословили теплу днину, ясне сонце і свою позицію, бо могли врешті переспатися трохи. Вже три дні шибались по верхах, день і ніч, затикали прірви, скріплювали слабі обсади, ходили на стежі чи крили відворот. Австрійська лінія знову подалася назад, хоч уже доходила до Стрия. Так добре, так радісно було йти вперед. Завтра Стрий, за кілька днів Львів, а там... Мрії, плани, сподівання...
І нараз одної ночі відворот. Становище за становищем, село за селом. Знову в ненависні гори, на холод і муку. А головне — назад. Ті самі становища, горби і села, які так швидко прийшлося опускати, треба буде потім зубами гризти, кровавим потом зливати, щоб відібрати назад. Боліло це кожного, кому дорога була ота нещасна земля, а найменший клапоть утраченого терену віддаляв від мети, до якої пустилися йти.
Але і в таких хвилинах бувають моменти, коли все блідне, затирається, мало зовсім не гине. Це моменти фізичного і душевного перемучення, доведення м’язів, ока, вуха і мізку до останніх границь спроможности.
Тоді одна тільки думка, одно бажання: спочити, спати!
Отаман Коссак побачив це на першій сотні і дав їй легшу службу. Хоч недолюблював отої «стрілецької аристократії», а ще більше її сотника. Під час перемаршу через Синевідсько оглядав їх своїми великими, мов задимленими, очима і бачив, що сотня мусить відпочити, коли не має лягти де-небудь покотом. Коли підійшов до нього сотник Дідушок по дальші накази, він стягнув ще більше густі брови, аж виступила на чолі глибока борозда, і сказав підсміхаючись: