— Бачу, що панове не дуже видержливі на труди...
— Пане отамане...— почав сотник.
— Я тепер говорю! Скажете, що напрацювалися. Всі ми напрацювалися. Ніхто з нас не лежав горі черевом. Треба піддержати хлопців, від того є комендант!..
Розставив широко ноги і бив по них великими долонями. Енергійна борода раз у раз висувалася наперед і вказувала на кепський гумор.
Сотник Дідушок стояв перед ним ніби витягнений, але видно, що ледве тримався на ногах. Тільки маленькі чорні очі жевріли, як два вуглики, і гляділи на отамана з нетаєною ненавистю.
— Пане отамане...— спробував знову забрати голос.
— Я тепер говорю! — гримнув отаман.— Сотня займе становище як охорона гармат на високорівні за Синевідськом. Маєте зголоситися в команданта батареї сотника Келлера. Можете відійти!
І, не чекаючи на поздоровлення, обернувся, сів на коня і від’їхав.
Сотня бачила цілу сцену, а навіть дехто зачув уривки розмови. Всіх заболіла поведінка отамана Коссака з їхнім сотником, і нехіть до нього ще збільшилася.
Але бути охороною гармат не так зле, а ноги ледве волочаться, а сонна голова ледве держиться на в’язах. Тому й ця подія зблідла перед надією паругодинного сну.
Двісті, може, й менше кроків перед дулами стріляючих гармат — не так легко заснути. Гук стрілу обухом б’є по голові, а свист стрільна вертить діру в вусі. І то не раз, не два, а сотні разів.
Баухшів, баухшів! — без зміни і перестанку.
Зварич, хоч який був змучений, довго не міг заснути. Лежав у маленькім видолинку і за кожним стрілом відчиняв очі. Дивився вслід за стрільном, бо по свисту орієнтувався, куди воно полетіло. За хвилину біла квітка вицвітала на вершку смереки або виростав біля неї брунатний кущ. Залежно від того, чи гармата ригнула шрапнеллю, чи гранатою.
Російська артилерія не докучала. Видно, гармати ще не під’їхали ближче, а ворожі стрільна падали в село на першу лінію піхоти. Москалі стріляли здалека, бо стрільно довго свистіло, заки розірватися.
Зварич дивився на Синевідсько...
Бідне те наше галицьке село! Недавно що орали його австрійські гранати, а тепер скородять російські. І хіба якесь чудо, що досі ще стоять хати та стодоли, тільки десь-не-десь купа румовищ чи останки згарищ. Та це ще не найбільше лихо, яке стрінуло село.
Кожне військо, що прийшло до нього, жадало жертв. Прийшли москалі — зігнали громадську раду, щоб та наказала людям направляти міст. Радні не хотіли. Московські нагаї списали їм спини, а «штики» примусили виконати наказ. Під нагаями направляла громада міст, здригаючись на думку, що буде, як прийдуть австрійці.
Австрійці прийшли, а з ними появився суддя Загурський. Над тим самим Опором, над яким згинув один окаянний, тепер лютував другий. Цілу громадську раду казав повісити. Дванадцять найповажніших господарів Синевідська Вижнього. Перед вікнами старенького священика, «бо й піп тому винен!» Дванадцять стовпів виросло за ніч під приходством, дванадцять людей не діждалося сходу сонця. Священик дістав нервову хоробу, а Загурський відфотографувався на тлі своїх жертв.
Три дні після того прийшли в Синевідсько стрільці. Повішених уже не було, але стовпи ще біліли коло приходства. а на них ще маяли мотузяні петлі. Може, ждали на нові жертви!?
Щойно стрільці знищили стовпи, а потім присягли собі зігнати зі світу отого кровавого опира, що від початку війни годувався кров’ю неповинних селян. Але як його знайти і де його допасти? Такі пани не показуються там, де свищуть кулі. Вони в корпусних командах, далеко від фронту та небезпеки.
Дивиться Зварич на Синевідсько... За кілька годин знову там прийдуть москалі і знову будуть гнати народ направляти міст чи копати окопи. А потім знову вернуться австрійці...
Там десь, за горами, місто Стрий. До нього доходила вже австрійська офензива, і стрільці радувались, що йдуть на доли.
А одної ночі прийшов відступ, і вони знову опинилися на горах.
Остався там, під Стриєм, не один, а між ними директор Сірецький. Під час відступу наїхала на нього гармата і роздавила... Побажав йому дід Федорій довгого віку за те, що спас його від смерті, але не сповнилося те побажання...
Зварич дивився, думав і врешті сам не знав, коли і як заснув.
Камінний сон змученого вояка... Приходить швидко, як вояцька смерть, без огляду на пору і місце. Не вимагає ні м’якої постелі, ні тиші, ні темноти. Сира земля замість сінника, кулак замість подушки, а куций плащ замість накривала. В окопах чи в придорожнім рові, на болоті чи на купі каміння, вночі чи вдень, лежачи чи сидячи — всюди і все з’явиться він і принесе на годину-дві цілковите забуття. Можуть кричати люди, тріскотіти кріси, ревіти гармати — вояк спить. Камінним сном, який знову дасть йому силу пройти десятки кілометрів, видержати ніч на сторожі, робити наступ чи відбивати його. Щоб відігнати такий сон, треба хіба якогось пекельного галасу або... наказу.