Зварич збудився. Сам не знав, чи це йому приснилося, чи справді чув якийсь страшний гук. Ще хвильку лежав непорушно, з розплющеними очима і не здавав собі справи з того, що, властиво, сталося. Але другий гук опам’ятав його зовсім. Десь дуже близько вибухла граната, і його обсипало землею.
Підвівся і глянув довкола.
— Кладися, чого показуєшся!? — крикнув хтось, і Зварич приліг до землі.
Заздрів тільки клапоть чорного диму, що плив під горбом біля нього.
— Федьку! Що то такого? — звернувся до Черника, який лежав поруч.
— Хіба не бачиш? Самі гранати. Б’ють на артилерію, але закоротко, скоротило би їм вік.
— Я спав.
— А я, думаєш, ні? Але збудили...
Фіов-фіов-фіов! — засвистіло в воздусі, і хлопці прилипли до землі.
Траух! — гримнуло на стрілецьку розстрільну. Хтось крикнув коротко і глухо.
Але навіть оглянутись не було часу. Зашипіло знов і знов, і дві гранати одна по одній вибухли на краю горба.
За ними прийшли шрапнелі і розірвалися, але вже далі, над гарматами.
— Переносить на артилерію,— сказав Черник. Справді. За шрапнелями надлетіли гранати, але тим разом уже не закоротко. Одна вдарила під саме дуло гармати і перекинула її, як жабу горі черевом.
Біля батарей зчинився рух. В шаленім галопі заїхали коні з «дочепами», і за хвилю-дві батареї змінили становище. Тільки розбита гармата осталася на місці, витягаючи благально до неба рамена поламаних коліс.
Стрільці не мали вже тепер кого охороняти. То один, то другий підносилися, присідали, а то й плазували до себе. Розстрільною пішла чутка: четар Шпак забитий, двох з третьої чети ранено.
Шпака не любили, але вістка про його смерть потрясла всіма. Перший стрілецький старшина впав. І то не в наступі, не на стежі, а під час артилерійського поєдинку. Москалі й не думали обстрілювати гарматну охорону, а просто закоротко брали.
Четар Шпак лежав поперек своєї ямки, горілиць, так, як його кинув напір воздуху. Праве рам’я і груди були розірвані на шкамаття якимсь великим відломком гранати.
Два ранені стрільці вийшли ще сяк-так, один був ранений в ногу, другий у плече. Санітарів не було, і товариші як уміли, так перев’язали рани.
Перфецький, як медик, хоч і з першого року, оглянув обидвох і заявив:
— Рани поверхові. Всередині заліза нема.
Це було щастя для ранених, бо не швидко могли дочекатись операції, а нечистий відломок уже не одного легко раненого виправив на другий світ.
Саме смеркалося. Артилерія стихала, і можна було неспостережно знести ранених до підводи. На платах шатра перетягнули їх з лінії в рів, а ровом понесли аж до діда Федорія, що стояв з возом за горою.
Старий сидів коло воза на скриньці з набоями і курив люльку. Як побачив, що когось несуть, схопився, сховав люльку в кишеню і підбіг до стрільців.
— Ох, іроди! Таки поцілили! — лютився на москалів.— Несіть сюди, я зараз зроблю місце,— казав до стрільців і побіг назад до воза.
Ранених положили на землі. Вони лежали тихо і навіть усміхалися.
— Дуже болить? — питався дід Федорій, розміщуючи скриньки та мішки на возі.
— Не дуже, пане Федорій. Тільки нога затерпла. Як дерево тепер.
— А мене таки болить, — обізвався той, що дістав у плечі. — Рушитися не можу.
— Нічого не буде, — потішав дід. — От коби так чорного пороху. Добрий на рану. А я вам хоч м'якушкою заліплю.
— Вже ви, пане Федорій, не вживайте своєї медицини,— обізвався один з тих, що принесли.— Коби до Сколя, там доктори вже їм порадять.
Висадили ранених на віз, примістили, вкрили і збиралися вертати.
— Богу дякувати, що нікого більше не зачепило,— сказав дід.
— Ой, зачепило, пане Федорій. Четар Шпак згинув. Дід вирячив очі.
— Що ви кажете? Пан четар згинув?! Де, яким світом?
— Від гранати. Розірвала йому груди і руку.
Старий спустив голову і хвилю мовчав. Потім скинув шапку і перехрестився.
— Ней з Богом спочиває. Добрий чоловік був, царство йому небесне! — і глибоко та щиро зітхнув за душу першого стрілецького старшини.
Дорогою надбіг якийсь стрілець.
— Де перша сотня?
— А тобі нащо?
— Наказ від отамана.
— То ходи з нами. Ми вертаємо саме тамтуди. Казали дідові з’їхати надолину, до лісу, де розтаборилися були кухарі, а самі рушили ровом назад.