На землю швидко западав сумерк. Не так від того, що день кінчився, як від того, що тяжкі, темні хмари виповзли нечайно із-за гір та застелили небо.
— Буде дощ,— сказав котрийсь.
— Або сніг. Чуєш, як похолодніло.
— Ох, померзнемо ми на тім щовбі.
— Маю враження, що ні,— обізвався стрілець з команди куреня.— Виглядає, що тої ночі буде дальший відступ. Щось таке говорили в бригаді.
— А ти там ходиш на нараду!?
— Не було нікого з вашої сотні, тому мене попросили.
— То кинь там час до часу добре слово й за нами.
— Зробиться, зробиться. Тільки справуйтеся добре. Один з більш запальчивих «дідушківців» обрушився:
— Диви на «коссаківця», який дотепний. Слухай, ми як тебе тут зараз справимо...
— Дай спокій,— зацитькував другий, більш розважний.— Сам зачіпаєш, а потім страшиш хлопця.
В свою чергу обрушився «коссаківець»:
— Я не такий страшків син. Але дайте наказ занести. Вилізли з рова і пішли горбом. Надворі так стемнілося, що від москалів, певно, їх не було видно.
В наказі стояло, що сотня зійде з позиції і подасться до Дубини біля Сколя, де ожидатиме дальших наказів.
Сотникові наказ не був прикрий, адже сотня мала зійти в село, але прикрий був автор наказу.
— Що значить — зараз?! Щоби нас вистріляли, як качок? — визвірився не знать за що на невинного вістового.
— Пане сотник, та я...
— В нас кажеться: товаришу сотник,— крикнув на нього сотник.— Ми ще, Богу дякувати, стрільці.
— І я також! — відповів відважно хлопець.
— Мовчати, я тепер говорю. Ось посвідка відбору. Можете йти.
Здивований і справедливо ображений хлопець поздоровив і швидко віддалився.
А стрільці першої сотні, що чули цілу розмову, думали і не могли вирішити: мав рацію їх сотник чи ні?..
— А що з четарем? — запитав Черник, коли вже сотня дістала наказ відходу.
— Або я знаю!.. Як думаєте? Може, таки тут поховаємо!?
— Ні, товаришу сотник. Тут навіть хреста нема з чого зробити.— А обертаючись до першої чети: — Правда, товариші? Знесемо свого четаря надолину, до лісу, там зробимо хрест і поховаємо.
— Так єсть! Так єсть! — обізвалися голоси.
I понесли...
На платі шатра, як недавно несли ранених.
Страшно виглядав цей похоронний похід. Напереді сотник, за ним чотири стрільці з тілом четаря, а позаду решта сотні. Тихо, як примари, йшли темним полем, тільки то тут, то там дзенькнув до другого кріса багнет або цокнув до каменя черевик.
Ніхто ні пари з уст. Перший раз ховали цілою сотнею товариша, і то старшину. Дві, найвище три години тому ще шипів на хлопців: «Ховатися, кажу!», а тепер сам сховається в землю — навіки.
Несли його стрільці першої чети осторожно, мов боялися спричинити йому біль. Легко переступали рівчаки, помалу сходили вдолину. Мінялися часто. Кожний з чети хотів віддати останню прислугу свому четареві в останній його мандрівці на незнаній гірській доріжці.
Під лісом, на горбку, поховали його.
Наділками[10], багнетами викопали яму, з берези зробили хрест, а на хресті повісили скровавлену шапку і кусень дощинки з муніційної скриньки.
А на дощинці хімічним олівцем: «За волю України, УСС четар Данило Шпак 8.XII.1914».
Почетним ходом перейшли попри самітну чорну могилку. А як минали її, закрутився в повітрі перший сніг і білими нетлями обсідав свіжий гріб.
Аннаберг. Німецька колонія, захована в глибоких горах. Все там інше: хати, люди і їхні звичаї. Хати кращі і з більшими вікнами, люди здоровші, ходять у дерев’яних виступцях і накриваються перинами.
Стрільці прийшли сюди вже добре під північ. Від Синевідська до Аннаберга добрий шмат дороги, а ще з набором на плечах, з десятками кілометрів у невипочатих ногах, з недоспаними ночами в очах. Цілу дорогу сипав пластівнистий сніг і вкрив грубою верствою цілу сотню. Добре ще, що під ногами брав мороз і черевики не так грузли в болоті.
— Богу дякувати, світиться! — сказав хтось, коли сотня підійшла до села.
Війна дає багато прав, але вояк волить не бути тягарем для цивільного населення. Коли застукає до заспаної хати — вона прокинеться, але наскільки приємніше не будити її, а зайти, заки ще засне. Хата тоді багато привітніша і... більше щедра.
Зваричеві припала стоянка зараз на краю села. Як сотня входила, так і призначували: перша хата — перший рій, друга — другий, третя — третій.
В хаті не спали ще. Господар, типовий німець: бородатий і з люлькою в зубах, майстрував щось на ослоні, а жінки пряли вовну. Простора біла хата привітно всміхалася до нічних гостей.