«Вуйко» Леонтинський почав був розмову по-німецьки, але небагато з цього вийшло. Колоніст мало що розумів і відповідав якимсь своїм діалектом.
— Сі сан гкумен фун Сколе?[11] — догадався вкінці.
Але розмовитись таки можна було: хлопці вчилися трохи німеччини, а колоніст жив серед українських бойків. Те, чого стрільці хотіли, можна було і знаками показати: зварити каву і спати.
Одно і друге виконали господарі без захоплення, але й без нарікань. Жінка затопила наново в печі, а чоловік уніс в’язку сіна і розстелив на землі.
За той час Склярський вспів уже нав’язати знайомство з дочкою, хоч не знав ні слова по-німецьки, а вона ще менше по-українськи. Показував усякими способами, як сотня в останніх днях намучилася, як він нині змерз і, очевидно, як вона йому подобалася. Вислідом цієї розмови була тепла перина, яку дістав, коли вже всі лежали покотом серед хати. Зварич з цього теж скористав, бо поліз до Склярського під перину і виспався як уже давно-давно.
Перший раз від Горонди зійшлися в Аннабергу стрілецькі сотні. То й не диво, що ранком по сніданні крутилися хлопці з різних сотень по селі, відвідували себе, оповідали і розпитували.
Стоянка першого роя мала також гостей. Насамперед прибігли бужанські хлопці. Змінились багато, змужніли і вирівнялись, а мовчазливий Саган розказував широко про це та про те. Були всі три в сотні Дудинського, і добре їм поводилося. Сотник сам любив добре з’їсти, то й дбав, щоби й сотня не голодувала.
— А за Бужанами не жаль? — питав Зварич. Саган махнув рукою:
— Нема часу згадувати. Скінчиться війна, то вернемось.
Але як довідались про діда Федорія, то аж їм очі засвітились.
— Ходім до старого!
І зі Склярським пішли шукати ще одного мешканця рідного села.
Під полудень діждався перший рій нових гостей. У хату ввійшли два незнайомі і чудні стрільці. Один з них старшина, другий, здається, підстаршина, бо збоку теліпалась у нього якась жовта торба. Старшина був середнього росту, з великою квадратовою головою і з двома ґудзами на чолі. З-під зрослих брів дивилися грізно маленькі чорні очка, а чорні стрепіхаті вуса наганяли страху. Підстаршина маленький, мізерний, з ясними привітними очима, з високим чолом і орлиним носом. З-під тоненьких вусиків грала заодно приємна усмішка.
— Чи це, евентуально, рій першої чети першої сотні? — спитав старшина тубальним басом і тицьнув пальцем на хату.
— Так єсть, пане четар! — відповів котрийсь із хлопців.
— Гаразд!
І старшина ввійшов до хати, а за ним маленький підстаршина.
Старшина звернувся до нього:
— Тепер, евентуально, питай ти.
— Панове, прошу вибачити. Хто з вас є Петро Зварич?
— Я,— сказав Петро і виступив наперед. Підстаршина підняв руку, мов у театрі, глянув ласкавими очима на Зварича і з грацією похилив голову.
— Ах, так! Дуже мені приємно стрінути свояка. Я є Лесь де Новіна Розлуцький.
Петро зробив дуже дурну міну, бо про такого свояка нічого не чув. Але не випадало допитуватись.
— Мені також дуже приємно,— сказав, щоби щось відповісти.
— То давай писка, драбуго! — промовив Новіна фамільярним тоном.— А тепер я тобі скажу, які ми свояки: твоя мама з Зарицьких?
— Ні, з Бачинських.
— Так, так. Але походить з Зарицьких, бо дід твоєї мами був оженений з Гаванською, яка через Левицьких була посвоячена з Зарицькими. А Зарицькі мої близькі кревняки. Бачиш, як воно.
Зварич мало що бачив, бо не знав, з ким був дід його мами оженений, але новий свояк був такий симпатичний, що не варто було доходити правди.
— Ах, панове ще не знайомі! Вибач,— звернувся Новіна до старшини,— але я так зацікавився сестрінком, що й забув. Мій свояк Петро Зварич — четар Цяпка.
Старшина подав Петрові руку і щось мугикнув під носом. Після того познайомилися і всі інші.
«Вуйко» Леонтинський знав четаря з університету.
— Таж я вас знаю з бучі, коли згинув Коцко! Ви йшли зараз коло Решетила і, здається, кидали-сьте полінами.
Четар Цяпка приставив палець до чола, насунув брови і довго щось пригадував собі. Потім звернув палець у сторону Леонтинського і сказав:
— Ви, евентуально, трохи помиляєтесь. Не полінами, а поламаним кріслом.
І засміявся так, аж дитина на руках німки зарипіла.
— А ваше назвище як?
— Леонтинський.
— О, Леонтинський! Дуже добре собі пригадую, а зглядно ні. Назвища не пригадую собі, зате фізіономія мені знайома. Ця ваша борода...
— Я тоді бороди не носив.
— Нічого. Видно, носив хтось інший.— А помовчавши хвильку, додав: — Евентуально, ніхто.
Дивний і з вигляду, і з мови гість збивав з пантелику хлопців, і вони не знали, чи він жартує, чи, може, в нього не всі вдома.