— Дякую вам,— сказав четар до селянина і зрушив відділ з місця.
Селянин знову низько вклонився, але далі стояв на місці, мов ще недовіряв, що вже все скінчилося і він може вернути в хату.
Зварич хотів конче якось осмілити, підбадьорити селянина. Чув немов якийсь стид перед ним за те, що селянин і стрільців узяв за таких самих, як інші. Швидко підступив до бойка і, всміхаючись, приязно заговорив:
— Ми не мадяри. Ми свої люди, з Галичини. Січові стрільці... Прошу, закуріть собі!
Витягнув пачку бакуну, яку вчора з такою парадою брав у сотенній канцелярії, і тицьнув її селянинові в руку. Той машинально взяв пачку і переводив здивований погляд то на Зварича, то на тютюн.
— Бувайте здорові і не бійтеся нас,— сказав Зварич на відхіднім.
А коли зрівнявся з відділом, глянув ще раз на крайню хату. Селянин все ще стояв біля воріт, тільки вже не сам. Коло нього стояла жінка і троє дітей і всі вони дивилися вслід за стрілецькою четою.
Що говорили між собою, що думали собі — тяжко догадатися. Одно певне: підозрівали якийсь підступ...
***
Дерев’яний барак, радше сказати буда, збита з тонких дощок і накрита папою, прийняла в себе чету стрільців. Тут мала бути головна сторожа, а рівночасно й головна команда всіх збройних сил села Гусного та околиці.
Ідучи до тієї буди, хлопці раділи, що знайдуть там сухий і затишний куток. Тимчасом дах перетікав, а солома, що мала служити за постіль, була тільки купою гнилої мерви, в яку ніхто й не думав покластися.
— І як ті мадяри тут спали? — промовив злісно Зварич, станувши на середині буди.
— Зовсім так само, як нині будеш ти! — відповів Качур.
— Не буду. Хоч би мав цілу ніч простояти, не буду.
— Ти собі стій, а я таки положуся. Під сподом, певно, суха солома, тільки зверху трошки вогкава.
По тих словах Качур почав розгрібати мерву, щоб дістатися до сухої верстви.
— Чорт би то взяв! — закляв по хвилі.— Під сподом ще більше мокра. Чистий гній.
Хлопці стояли безрадно і не шукали вже навіть місць. Поскидали тільки наплечники і повішали їх на спертих до стіни крісах.
Четар Шпак унаслідив по мадярськім булавнім осібну кучку, і, як казали очевидці, там було сухо та чисто. Зложивши в ній свої речі, прийшов до загального бараку доглянути за порядком.
— Чому стоїте? Сідайте та відпічніть, бо під вечір треба буде йти на службу.
— Як же тут сідати, коли нема на чім! — обізвався хтось.
Четар Шпак не любив таких філософувань. Крутнувся в сторону, відки впали ті слова, і, шукаючи за виновником, злісно всміхнувся.
— Крісел, може, панам вистаратися?.. Або ліпше: м’яких фотелів? Що?!
— Чому, не зашкодило б! — обізвався за його плечима Качур.
Четар знову крутнувся і крикнув люто:
— Мовчати, як не питаю!
В бараку змовкло, хоч хлопці душили в собі і сміх, і злість.
Тоді виступив Перфецький і, поздоровивши по формі, сказав:
— Товаришу четар! Прошу слухняно подивитися на цю солому. Вона ж цілковито гнила. На ній абсолютно спати не можна.
Четар, може, й був би вилаявся, але не мав що Перфецькому закинути. Ні щодо змісту, ні щодо форми.
— Що ж я пораджу. Нині перший день мусимо ще якось перебідувати. А завтра, може, що порадимо. Чей у Гуснім знайдеться фірчина сухої соломи.
Після того вийшов і більше до бараку не показувався. По його виході хлопці розпустили язики.
— Не штука йому говорити. В його комірці і сухо, і тепло.
— Звідки знаєш?
— Сам бачив. Як тільки ми прийшли, я спочатку зайшов був туди.
— Помилився, значить...
— Помилився не помилився, але бачу — маленька кімнатка, завсіди ліпше в меншій...
— А потім тебе випросили.
— Я сам забрався. Бачу, що це для більшого коменданта, а я ще не такий великий...
— По справедливості, то ти повинен би там остати. Мала кімната — малий командант.
— Велика кімната — великий дурень...
— Тому й тебе тут перенесли.
— Мене дали до тебе.
— Не завидуйте, панове, нашому четареві. Йому та кімнатка дорого дісталася.
— Своєю дорогою.
— Ви бачили, як то було з тим булавним?! Мадяр глянув на четаря і, видно, оцінив його найвище на десятника, бо чекав, щоб четар його поздоровив.
— Але наш Шпачок остро тримався. Я вже був у страху, що він перший поздоровить.
— Якби не шабля, то хто знає, чи мадяр дав би себе переконати.
— Інша справа, що те наше неношення відзнак дуже часто буде нам шкодити.
— А тобі жаль, що ти не маєш вістунських звіздок.