Але Новіна, який відразу став старим знайомим, шепнув їм, що це розумний чоловік, тільки трохи дивак і оригінал.
Четар Цяпка не був ні такий суворий, ні такий неприступний, як виглядав. Скинув з себе плащ, присівся до стола, і хоч очі грізно гляділи то на стрільців, то на господарів, та уста під стрепіхатими вусами були добрі і готові до усміху.
— Єсть у вас рум? — спитав ні сіло ні впало.
— Трохи є. Чи, може, позволите?
— Евентуально.
Випив, кашлянув і розглянувся по столі.
— Ґаздо! — звернувся до господаря по-німецьки.— Єсть у вас сало?
— Нема.
— А, евентуально, сир зі сметаною?!
— Нема.
— В такому разі, може, єсть ковбаса?
— І цього нема.
— То недобре.
— А в вас, панове,— звернувся до стрільців,— з харчами як?
— Маємо тільки каву і хліб.
— Теж не гаразд.
Задумався глибоко, немов шукав виходу з тяжкої ситуації.
— В такому разі... витягай, Новіно, нашу.
Новіна прижмурив одно око і зробив таку комічну міну, що хлопці душилися зі сміху. А Качур таки не витримав і зареготався на ціле горло.
Цяпка й собі підсміхнувся під вусом.
— Один німецький вчений сказав, що сміх дуже добре впливає на апетит.
Налив собі знову чарку руму і звернувся до хлопців:
— Панове, прошу, чому не п’єте? Рум воякові не за шкодить, а, евентуально, навіть поможе.
І хлопці пили. Не так з огляду на рум, як з огляду на отих півтора ліктя ковбаси, що, як гадина, звинулася на столі перед Цяпкою. Варто було випити, щоби нею закусити.
Цяпка вкраяв кусень, оглянув, понюхав, потім урізав скибку хліба, вкусив одного і другого і похвалив ковбасу.
— Зовсім можлива. Новіно, можеш ховати назад. Придасться у поході.
Новіна взяв ковбасу, але її не сховав.
— Може, панове товариші закусять! — сказав напів до Цяпки, напів до хлопців.
— Не думаю,— відповів за всіх Цяпка.
— Панове по сніданку, правда? — звернувся до хлопців і повів грізним зором довкола.
— О так, але вже давно, і тільки по каві,— обізвався Перфецький.
— В такому разі не лишається вам нічого іншого, як з’їсти по куснику ковбаси.
Новіна покраяв ковбасу на рівні кусні і припрошував.
— Прошу, панове товариші, чим хата багата.
— В вашім випадку — чим торба багата,— сказав сміючись Зварич.
— Не смійся, Зварич,— упоминав з комічною повагою Качур.— Один німецький вчений сказав, що сміх дуже добре впливає на апетит.
Цяпка сердечно засміявся.
— Свята правда! — і сягнув рукою до ковбаси. Врятував тим способом хоч один кусок, бо ковбаса вмить «розійшлася» між хлопцями.
— Решту треба сховати! — сказав Новіна, наслідуючи низький бас Цяпки.— Придасться у поході...
Взяв зі стола останній кусень хліба і сховав до торби.
— А тепер хіба закуримо,— обізвався знову Цяпка, вигладжуючи вуса.
«Вуйко» Леонтинський витягнув свій капшук з бакуном і поклав на столі перед четарем.
— Будь ласка. Свіжий і направду якийсь добрий.
Цяпка глипнув оком на тютюн, понюхав і похвалив.
— Виглядає на зовсім можливий... Прошу, куріть, панове. Я ще маю час.
Хлопці один до другім крутили з бакуну незугарні папіроски і закурювали. В воздусі запахло травою, моченими коноплями і затлілою вовною. Щойно тоді Цяпка витягнув папіросницю і закурив свою папіроску.
— Бачу, товаришу четар, ви погордили моїм тютюном,— удавав обидженого Леонтинський.
— О ні! Навпаки. Дуже люблю цей тютюн. Але мене вчепилася хрипка, і боюся, евентуально, за своє горло.
— І я також,— сказав Новіна.
Кинув свою смердячу папіроску і простягнув руку до Цяпки.
— Позволь-но твоєї старшинської...
Цяпка довго дивився з-під лоба на Новіну, врешті всміхнувся і подав йому папіросницю.
— Бачиш, зовсім забув, що ти також куриш.
— Не шкодить, не шкодить, — говорив Новіна.— Я все тобі нагадаю.
Взяв цілу папіросницю і вклонився чемно Цяпці.
— Позволиш, що почастую всіх панів?!..
Цяпка зморщив брови, глянув з-під лоба на Новіну і довго надумувався.
— Не знаю, чи схочуть,— сказав поважно.— Либонь, таки ні! — І підніс палець до чола.— Я стрічав людей, які за ніяку ціну не були б закурили іншого тютюну, тільки цей, люльковий...
— Не бійся, це молоді хлопці і ще не розсмакували, що, властиво, той люльковий тютюн далеко ліпший. Закурять і твого.
І Новіна почастував усіх довкола. Кожний брав радо добру папіроску, тільки Леонтинський спершу не хотів.
— Дякую. Я таки справді привик до люлькового,— сказав до Новіни.