— Але ж бійся Бога! Я ще з сестрінком не набалакався! Як хочеш, ти йди, а я ще тут лишуся.
— Про мене! — погодився Цяпка.
Попрощався і повагом вийшов з хати.
Новіна, здається, тільки тому лишився, щоби мати вільну руку до переведення боїв під Дрогобичем, звідки саме півкурінь отамана Шухевича вертався. Оповідач з нього був прекрасний, і хоч хлопці відразу побачили, що любить правду підправляти своєю підливкою, а то й давати саму підливку,— слухали його з запертим віддихом. Слухаючи, з’їли обід, слухаючи, ждали на вечерю. Аж як сонце сховалось за верхи, а на Аннаберг спустилася ніч, Новіна попрощав «рідко інтелігентне», як казав, «і симпатичне товариство».
Оповідав їм про кроваві бої, безперервні марші, о голоді і холоді, скажені наступи і жахливі сцени при відворотах. Про те, як гинув квіт лицарства австрійської кінноти через дурноту генералів, хибно зрозумілу амбіцію і врешті від страшної холери. А вже на відхіднім розповів їм про графа Грохольського.
— Під Дрогобичем взяли ми до неволі чету російських драгунів. Комендантом чети був молоденький поручник граф Грохольський. Довго відбивався він, шаблю зломив на мій багнет, усі кулі з пістолі вистріляв, а піддатися не хотів. Ми мусили його силою взяти, зв’язати, і щойно тоді капітулював. Але що ще було з ним клопоту. Запровадили ми його до Дрогобича, до якоїсь школи, і я його там стеріг. Кажу вам, панове, гонив по кімнаті, як тигр по клітці. «Я муше сєн застшеліць!» — кричав, як у гарячці, і рвав собі волосся. Чому? — питаю. Адже неволя — це знову не така ганьба, щоб аж собі життя відбирати! «Нє о то сєн розходзі. А о то, же хлопі мє злапалі». Пардон,— кажу до нього.— Позволю представитись: Лесь де Новіна Розлуцький. Щоби ви, панове, бачили його міну!.. Табло!.. Потім з колосальною полегшею відітхнув, мовби йому камінь з грудей зсунувся, стиснув мою руку і шепнув: «Так, то цо іннеґо. Moґe далєй жиць!» І відразу став як не той. Жартував, сміявся, а навіть просив, щоб я перейшов з ним на «ти»...
В хаті було вже темно, і Новіна не бачив усміхів на лицях слухачів. Але хоч би й був побачив, напевно взяв би це за усміхи радости, бо по назвищах хлопців з першого роя виміркував, що половина з них — це щонайменше ходачкова шляхта.
Вечоріло.
Сонце, що ще перед хвилиною сиділо на шпилі Пікуя, зникло за горою і скочувалось десь на угорський низ. Фіалкові тіні стелилися по снігу, як величезні килими. З яруг і зворів виповзав сумерк і захоплював чимраз більше простору. Тільки щовби гір горіли ще в сонці, мов королі в горностаєвих киреях, з золотими вінцями на головах. Густий смерековий бір ще більше присів, скулився і посивів, як за дня. Знак, що під ніч брав мороз. Небо було ясне і холодне як шкло. Бліда синява піднялася високо над землею і сталевими, безжалісними очима дивилася вдолину. На скуті морозом гори, на продряхлий від холоду ліс і на маленький гурт людей, що пнявся гірською стежкою під гору. Може б, тієї стежки і не було видно: глибокий сніг закрив би її, але ще від осені протоптували її стрілецькі, а то й російські стежі, так що сніг не встигав засипувати. Зночі засипле, а ранком або й досвіта стрілецький черевик чи солдатський чобіт знову відшукає стежину.
Ще вчора в полуднє вийшла перша чета на стежі. Розбилася на малі гурти, по кілька людей, і розсіяла ці гурти по цілій околиці.
Було їх на стежі п’ять: Качур, Навроцький, Склярський, Опока і Зварич як командант. Перший раз провадив стежу і мав спочатку страх, чи зможе виконати все як слід. Стежа весь час крутилася або за плечима ворога, або між двома фронтами. Легко було попасти в халепу і не тільки не виконати доручення, але й згубити себе та товаришів. Помалу освоївся Зварич і з новою роллю, і з обставинами. Командант стрілецької стежі мав право рішаючого голосу, але заки скористав з нього, відбувалася нарада всіх учасників, так що найрозумніша гадка все брала верх. Такий спосіб можливий тільки на стежах і тільки в такій військовій частині, якою були стрільці. Але навіть і в стрільцях не можна було стосувати його в отвертій битві, при наступах чи відступах. Тут мав першорядне значення наказ і сліпий послух, там — розумна думка і взаємне довір’я. Стрільці остаточно послухали б команданта стежі, коли б цей наказав іти тою, а не іншою стежкою, обійти цю, а не іншу, гору, перекрастися в цей, а не в інший, ліс. Але нащо це все здалося, коли добро справи і власна безпека потерпіли б на тім! Ліпше порадитись, обміркувати і вирішити.
Отеє перед хвилиною відбулася така стрілецька нарада, як і куди вертатися назад. Направо від них верхи обсаджені російськими заставами, наліво — голий верх Ділка, а там — Пікуй і Високий Менчіль. Стежка вела склоном, переходила потім крізь ліс і губилася в глибокім провалі. До цього провалу дійти — значило майже бути дома.