Вирішили йти до половини Ділка стежкою, бо ліс направо закривав їх перед оком ворожих застав, потім скрутити до малого гайка і, використовуючи дерева, обійти голий верх Ділка, а там вийти знову на стежку, що вже йшла лісом.
Молоденький стрільчик Опока йшов як «око» стежі. Він хоч і не належав до першої чети, але вже був у тих сторонах, і команда сотні вмисне додала його до стежі. Меткий і відважний, мав бистрі очі та чуйні вуха і прекрасно надавався на око відділу. Стежа, яка йшла за ним, була спокійна. Коли Опока, оглянувши докладно найближчу околицю, рушив,— знак, що терен був чистий.
Хлопці йшли гусаком і одним слідом, як вовки. Дійшовши до половини гори, скрутили зі стежки, перебігли одинцем до гайка, а потім зійшли склоном гори знову на стежку. Тут були сховані перед оком ворожих застав, але зате легко могли попасти на засідку. Кожне дерево могло скривати за собою ворога, а кожної хвилі могли за тріскотіти стріли чи блиснути багнети.
Стежка перейшла в вузьку гірську доріжину, і нею посувався осторожно гурток стрільців.
Саме було під горб.
Опока, не доходячи до вершка, пристанув за деревом і дивився вділ перед себе.
Пристанула й стежа та ждала на те, що скаже «око». Нараз Опока махнув рукою і кинувся наліво, в ліс.
Вмить зробила це і решта стежі. Відбігли яких п’ятдесят кроків від доріжки, і кожний припав до якогось грубшого дерева.
Надслухують — тихо. Тільки смерекові бори гудуть глухо свою передвечірню молитву. Вдолі німа і пуста доріжка і їхні сліди в снігу аж до місця втечі.
Ждуть — нічого. Ніхто не показується на горбі ні не подає голосу. Опока заховався десь там напереді, і нема як розпитати навіть, що такого побачив.
Врешті — звук. Ніби шум, ніби гуркіт, спершу невиразний, потім чимраз ясніший, ближчий. Щось дзенькнуло...
Щось цокнуло...
Ворог!?..
А може, свої?!..
Наша стежа не йшла б під ніч. Це хтось вертає зі стежі!.. Заков’язлі від холоду руки стискають кріс, бо за хвилю, може, буде його треба.
Командант не давав пояснень, але кожному ясно, що коли буде небагато ворогів, то випадає їх зловити, а коли багато...
На горбку показалися перші постаті: дві, п’ять, сім, а далі ціла гурма. Може, тридцять, може, більше. Йдуть без передньої сторожі, без «ока» — видно, чуються безпечно. Сумерк не дозволяє відразу пізнати, хто вони. Але ось — довгі плащі, високі кучми. Москалі!
Йдуть помалу, мовби кожний ніс на плечах тягар. Сніг злісно скрипить під ногами, а земля глухо дудонить під ударами тяжких солдатських чобіт.
Напереді командант — може, й старшина. Завелика стежа, щоби її віддавати підстаршині.
Стрільці прилипли до дерев і пильно зорять за ворогом. Ану ж москалі побачать їхні сліди, ану ж запримітять когось із них. Прийшлось би стрільцям круто. Далеко від своєї лінії, а москалів десять на одного.
Ворожий відділ марширує тихо. Ніхто ні словечка не писне. Тільки час до часу хтось дзенькне пляшкою або голосніше зітхне. Вечірній сумерк не дає розрізнити докладно лиць, позволяє тільки порахувати людей. Тридцять шість...
Зварич стояв, притулений до грубезної ялиці, а думки одна одну переганяли. Що робити, як побачать? Чи стріляти, чи податися в ліс? Крісова стрілянина стягне їм на голову інші відділи, і тоді не вимотаються з халепи. А може б, так узяти до неволі цілий відділ!? Москалі будуть заскочені наглим випадом і піддадуться. Який успіх, яка слава. П’ять стрільців — тридцять шість полонених!.. А як москалі почнуть стріляти?! Тоді ні полонених, ні повороту!
Ворожий відділ зблизився до місця, де перед кількома хвилинами стояли стрільці.
«Тепер рішається,— подумав Зварич.— Завважать чи не завважать?»
Не завважили...
Нехай ідуть...
Перейшли і за хвилю зникли на закруті, мов під землю запалися.
А стрільці все ще стояли за деревами.
Врешті вийшов на доріжку Опока, а тоді рушила ціла стежа.
Зійшлися.
— Опока, як то було?
— Підійшов я під горб і, як звичайно, нюхаю, чи що не смердить. Не видно нічого, але так якось неясно... Ніби якийсь хрупіт, ніби рохкання... Я дав вам знак, скочив за дерево і жду. Хрупіт чимраз ближче... Врешті з-поза корчів виходять. Знаєте, скільки їх було?
— Тридцять шість.
— Тридцять сім! Я добре рахував.
— Певно, якась більша стежа.
— Ні, то, здається, застава змінялася. Певно, з котрогось верху. Двоє несли на плечах мішки.
— А знаєте,— обізвався Качур,— як чоловік так зблизька придивиться, то чогось той ворог — зовсім не ворог. Йдуть, покулились, соплять, постогнують.