— А я думав, що, може, ви схочете їх ловити,— говорив Опока.— Я тоді вдавав би другий відділ: гурра! Хто зна, чи не вдалось би...
— І я над тим думав,— сказав Зварич.— Але так: стріляти нам не вільно, а як вони зачнуть — то що тоді?! Ніч, на горах їхні застави, тридцять кілька людей...
— То правда. Але... шкода.
— Нема ради. Но, йдемо. Хто на «око»? Може, ти, Опока, змучений?
— Ні, піду далі.
— В такому разі, хтось другий з тобою.
— Я піду,— зголосився Качур.
— Добре. Найдалі сто кроків. На закрутах нехай один лишається...
Рушили.
Сонце за той час згасло вже і на шпилях гір. Синій сумерк залив кітловини і швидко підкочувався угору. Але раптом спинився, стремтів і назад зсунувся вдолину. На тихе, безхмарне небо виплив десь із Галичини повний місяць і бризнув промінням на гори. Королівські киреї з горностаїв замінилися в шати, нашивані ізмарагдами.
Стрільці скрутили з доріжини в яр. Доріжина обвивалась довкола горба, на якім напевно була ворожа застава, і треба було її виминути. В яру снігу більше, і хлопці балували в ньому, западаючись поза коліна, як у сипкій, холодній муці. Але вісімнадцятилітні серця видержували величезну напругу, а молоді ноги виконували тяжку працю рівномірно і без спочинку.
Пройшли з півгодини і знову натрапили на ту саму доріжину. Вона бігла яром, попри потічок, що тепер спочивав під льодом. Останні застави ворога були вже. за ними. Коли могла бути яка небезпека, то хіба від ворожої стежі, що вертала б додому. Але це було малоймовірне, бо назагал москалі не послугувались у Карпатах далекими стежами. Може, тому, що не знали терену, а може, що чули свою чисельну перевагу. Стрільці не знали випадку, щоби російська стежа появилася була десь на задах, а бодай між австрійськими позиціями.
Кінчився ліс, і Зварич наказав спочинок. Перед ними був голий збіч, зрідка порослий корчиками. Треба було видихатися, щоб перейти цю полосу без зупинки і якнайшвидше знову зашитися в гущаки.
Хлопці посідали на зваленій ялиці і потиху розмовляли. Качур, сховавши в кулак папіроску, покурював.
— Ще коби до Пікуя,— обізвався Склярський.— Відтам уже раз-два.
— Не знати, чи раз-два. Як четар скаже зараз вертатися до Зденьови, то ще будеш добре думати.
— Не знать чого гнати поночі! Переспимося, загріємось, а рано — додому.
— А як їх не буде в лісничівці, то що? — шепнув зажурено Качур.
— Чому не мають бути?! — визвіривсь на нього Зварич.— Тобі все якесь нещастя в голові. Ще за той час так положення не змінилося. Зрештою, хоч би навіть. Ніби ми собі не дамо ради.
— Тихо! — зловив його за руку Опока.
— Що таке?
— Чуєте... пес!
Хлопці нащулили вуха і вслухались у лісову тишу. Далеко, десь за горою, пронісся голос, ніби жалібний дзявкіт собаки.
— Цікаво, звідки тут пес? — дивувався котрийсь.— Може, тут десь лісничівка або гаївка!..
Наставили вуха — тихо. Тільки віковий бір бурчить собі щось під носом, як старий дідуган. Десь-не-десь обірветься сніг з гіллі і бахне на землю, як підстрілена куропатва.
— О, знову!..
За горою вдруге загомоніло. Але вже ближче, виразніше.
— Таки пес. Чорт би його взяв! — шепнув Качур.
— І зближається до нас,— докинув Опока.
Зварич не обзивався. Замкнув очі і вп’ялив слух у тишу ночі. Навіть уста відчинив, щоб ліпше чути.
Знову звук...
— То вовк!
В його шепоті було стільки грози, що кожний стрепенувся, а шапки полізли догори.
Дивна річ. Коли б до них зближалася ворожа стежа, були б сховалися або й роздумували, як її напасти. Виходячи на стежу, були приготовані на стрічу з москалями, на стрілянину, навіть на смерть від кулі чи багнета. Але вовки! Це щось зовсім неожиданого, непередбаченого... Обізвався в кожному з них острах перед тим хижаком, про якого стільки наслухалися від маленької дитини.
Зварич ніколи й на очі не бачив вовка, але дядько його, Городюк, старий мисливець, багато про вовків розказував, бо полював на них колись, і хвалився, що навіть забив двох.
До одного вовчого голосу прилучився другий, третій.
— Скликаються на добичу,— шепнув Зварич. — Видно, женуть за чимсь.
— Що ж ми робимо? — спитав Склярський.
— Нічого. Сидимо на місці. Може, підуть собі в інший бік. Але якби бігли сюди, то постаємо до себе плечима і спокій.
Сказав це певним голосом, хоч сам не знав, чи так буде добре.
— Біда, що стріляти не можна,— шепнув з жалем Опока.— Ми би їм...
Дорогою щось задудніло, мовби хтось конем гнався. Хлопці зірвалися з ялиці.