Але на всякий випадок осторожно.
Стежа пристанула на краю поляни і приглядалася.
— Ви останьте, я піду перший,— сказав Зварич.— Якби щось до чогось, дорогу до Зденьови знаєте.
Вийшов на поляну і помаленьку підходив до хати.
— Стій! Хто йде? — крикнула невидна стійка.
— Петро Зварич, командант стежі.
— Клич?
Зварич звинув долоню в трубку і тихо промовив:
— Багнет.
А в свою чергу запитав:
— Відгук?
— Зденьова,— відказала стійка.— Пройди.
Із-за дерева, що росло біля хати, вихилив голову стрілець Мицик.
— Здоров, Петре! Добре, що ви вернули. Ми вже були неспокійні. Всі?
— Всі.
— Клич решту.
Зварич відійшов кільканадцять кроків і псикнув на решту стежі.
— Що ж тут у вас чувати? Всі вернулися? — звернувся до Мицика.
— Багато чувати, але, на жаль, не всі вернулися.
— Хто?
— Луцик і Житинський.
— Ранені чи полонені?
— Вбиті. Трапили на московську заставу, та дала сальву, і вони два згинули.
Смерть на війні не те, що в ліжку. Приходить ненадійно, вибирає одного чи більше здорових молодих людей і навіть жалю не лишає такого, як у мирний час. Кожний вояк уважає себе за засудженого на смерть, а коли ця смерть прийде — це тільки питання часу. Часом нема навіть враження смерти. Просто хтось десь відійшов, мов на відпустку або до іншого відділу.
Луцик. Прегарний товариш, добрий вояка, знаменитий командант стежі. Житинський. Веселий і все вдоволений. Ніколи не нарікав, не відказував. Відійшли. Нехай з Богом спочивають...
— А що ще? — спитав по хвилі Зварич.
— Піди подивися. Варто побачити. Зварич увійшов до палатки.
Зараз у першій кімнаті сидів за столиком четар Мельник і при свічці щось писав. Довкола нього покотом лежали стрільці і хропли на всі заставки.
— Товаришу четар, голошу слухняно: моя стежа виконала наказ і ціла вернулася.
Четар поволі підніс голову і встав.
— Дякую,— сказав своїм спокійним, холодним голосом.— Прошу сказати товаришам, нехай шукають собі місця і трохи відпічнуть.
Після того Зварич здав докладний звіт і теж пішов шукати місця, щоб розпростувати змучені кості.
Було в мисливській палатці три кімнатки. В першій була команда чети і повно сплячих, у другій було менше сплячих, але більше зимно, а на порозі третьої стояв «вуйко» Леонтинський з наїженою бородою і настромленим на кріс багнетом. Коло «вуйка» вже був Качур з рештою стежі і заглядав крізь двері в третю кімнату.
— Вуйку, а ви що так на остро? — спитав Зварич.
— Мені не вільно розмовляти! — промовив з комічною повагою «вуйко» і ще більше наїжив бороду.
— Ти ще не знаєш? — обернувся Качур.— Подивися!
Зварич заглянув до третьої кімнати і остовпів: була набита москалями.
— То звідки? Хто їх привів?!
— Або я знаю? Питай, може, вуйко тобі скаже. До мене загалом не обізвався.
Зварич звернувся до Леонтинського:
— Вуйку, звідки то?
«Вуйко» блимнув грізно очима, але ні пари з уст не пустив.
Москалі лежали, стояли і сиділи, збиті в малій кімнатці, як селедці в бочці.
Зварич аж горів з цікавости, але з «вуйком» не порадиш: затявся. Слова не скаже, хоч наказ, напевно, не був аж такий острий. А тут і цікавість, і досада. Адже він нині міг також привести цілу гурму москалів і — струсив.
Обернувся і побачив під стіною Черника. Той звинувся, як слимак, і хропів на цілу кімнату.
— Федьку, слухай, Федьку!— потермосив його за рам’я.
— Якого чорта хочеш?
— Хто зловив москалів?
— А, дай мені спокій з москалями! — забурмотів під носом.
— Скажи, а я тобі дам спокій.
Черник застогнав і обернувся на другий бік.
— Десь треба тобі тепер інформацій. Стежа з третьої чети зловила їх... Будь здоров! — і знов почав хропіти.
А Зварича ще більша досада взяла. Навіть не перша чета! Ото тепер будуть дерти носа!..
До першої чети приділив учора сотник одну стежу з третьої. В ній був жид Шварцер і наддніпрянець Барилко. І ця саме стежа зловила стільки москалів.
«Але все-таки наша сотня»,— потішав себе Зварич, засипляючи на чиїхсь плечах, а на собі маючи стрепіхату голову Качура.
Третя чета справді була горда на свою стежу, а стежа — на свій успіх. Але швидко справа взяла зовсім інший оборот. Котрийсь із полонених москалів розповів, як ця славна подія відбулася.
Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.