— Рукі вверх!
Не було ради, піддалися.
Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.
— Що вам,— каже,— з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.
— Правда,— кажуть тамті жиди,— не дістанемо.
— І війну будете далі робити.
— Правда,— кажуть,— будемо.
— Але подумайте, якби ми вас привели!..
— Ну?!
— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!..
За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.
— В вас,— кажуть москалі,— пленним вуха обтинають, язики вирізують.
— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.
— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.
— Нема?! А погляньте лиш!
І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.
— Те саме получають і плєнні. Сам бачив,— додав, ховаючи все те назад у хлібник.— А ми, солдати, то ще на добавок і це.
Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав.
— Настоящий ром!..
— Давайте вип’ємо по чарці.
Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.
— Гаспадін зводний, разрішітє?!..
Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.
Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.
Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на пленумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.
Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки.
Але що подія не була зовсім «чиста», то про неї ніхто зі стежі не писнув, а й москалі зобов’язались не зрадити. Один з них зобов’язання не додержав, і від нього довідалась сотня правди. Та стрілецька команда ще довго не знала про це нічого, а австрійська не знає й донині.
Дід Федорій мав їхати до Волівця по набір. Як звичайно, возом, бо військовий обоз не знав і не мав саней. Хоч сніг упав глибокий, хоч дорогу втерли тисячі підвід і вона аж просилася до саней...
— І чого тут худобину бідну мучити! — нарікав старий.— Саньми — як по маслі, а то скрипи возом тільки й світ.
Ходив, медитував, аж укінці таки викрутив десь сани.
— От тепер, то але. Поїдемо, як на празник.
Перша сотня не мала ще постійних обозників. Хто був вільний від служби, а хотів переїхатися,— сідав на віз і їхав. Охочих завсіди було досить, бо така їзда давала змогу виглянути на світ, відірватись думками від щоденних занять і окруження.
Найчастіше їздив з дідом Леонтинський, бо раз — ранена в університетських боях нога не дозволяла на далекі стежі, а друге — «вуйко» людина досвідна, вмів заговорити до кожного і багато дечого привозив, чого й не належалося сотні. Особливо мав щастя до чеколяди. Бувало, навезе стільки, що цілий курінь обділив би...
Нині їхав також, а що по набір ішло аж три підводи, то взяв зі собою ще Зварича і Качура.
— Тільки попереджаю вас, господинове,— говорив до обидвох,— на стежі ви команданти, але тут зовсім інша пара кальошів. У дорозі командує пан Федорій, а в магазині я.
— Добре, вуйку,— сміявся Зварич,— але за те табличка чеколяди!?
— І дві, але руки при собі! І поїхали...
До набірні, що містилась на залізничній станції, було добрих дві милі, та коні були випочаті, дорога добра, і стрілецький «обоз» швидко заїхав до Волівця.
Воловець, перша станція по мадярськім боці, доживала останніх своїх днів. Ворог був недалеко, і австрійці випрятували її з усього, що можна було забрати. У вагонах, готових кожної хвилини тікати на захід, містились харчові і одягові магазини цілої бескидської групи, і сотні фір розвозили звідсіль набір по частинах.
— Ви тут постійте,— казав «вуйко», коли заїхали на станцію,— а я піду понюхаю, як справи стоять. Коби мені тільки був той старший десятник Федорук (гідний чоловік, нема що казати!), то все піде одним махом.
— А за чеколяду не забудьте! — натякував Зварич.
— Будьте спокійні, добродію. Але передовсім — послух і дисципліна!
«Вуйко» пішов поміж вагони, а Зварич і Качур крутилися то сюди, то туди, приглядаючись до всього, що на станції творилося.