Цивільних громадян ні на лік. Ні селян, отої постійної декорації маленьких станцій, ні залізничників, що робили б лад, свистали, вимахували хоруговками... Всюди військові і військові. В ждальні замість подорожніх — наплечники і кріси якоїсь частини і один ополченець на сторожі. Віконце залізничної каси замкнене і не думає відчинятися. Може б, і не один підійшов купити карту їзди, але ніхто не продає. Паротяг, щоправда, шипить, але це тільки на всякий випадок і не для звичайних подорожніх. Він призначений для отих наладованих усяким добром вагонів, що пильно прислухаються до гомону стрілів за горами. Один короткий наказ — і станція вмить опустіє до решти.
Зварич знав уже воловецьку станцію. Ще осінню відвозив сюди пані Керницьку і Наталку.
Гей-гей! Який недалекий, а який далекий той час. Що вони тепер там роблять? У чужім Відні, без грошей і знайомих. Ні вісточки досі від них. Щойно перед кількома днями дістали стрільці «польову пошту», а то ніяк було й написати. Може, десь із Коша їздив хто, може, й пошту кому привіз; тут, у полі, ні нагоди, ні часу не було подумати про листи. Тільки думку посилав, не ждучи на відповідь...
Вийшов Зварич аж на рейки і пустив ними зір у далечінь. Біжать у безконечність, через угорські пушти, і до Відня добігають. Сісти б отак на залізницю, і за день уже на місці...
— Петре! А ходи-но сюди! — кликнув на нього Качур. Зварич аж стрепенувся і глянув у сторону, звідки йшов клик. Качур стояв біля магазину і заглядав під поміст.
— Що там таке?
— Ходи швидше, побачиш.
Зварич підійшов і собі заглянув під поміст.
На купці мерви сиділо хлопченя, а на руках у нього — маленький песик. Обидва тряслися від холоду і обидва плакали. Песик пхав мордочку хлопцеві під пахву і жалібно скиглив, а хлопець хлипав, здушуючи плач, немов не хотів завдавати більшого жалю песикові.
Побачивши вояків, утер рукавом сльози і почав успокоювати песика:
— Тихо, Босий, не вівкай, бо пан будут бити. Пожди, вуйна зараз прийдут та й дадут нам їсти. Чуєш? Тихо.
Але Босий не слухав. Пхався під пахву і плакав, як мала дитина.
— Гей, хлопче, ти звідки тут узявся? — спитав Зварич. Хлопчина звів на нього свої чорні очка і нічого не відповів. Тільки повіки закліпали, а з-під них покотилися сльози.
— Не бійся. Ми тобі нічого не зробимо. Ти звідки, з Волівця?
— Ні!
— А звідки?
— З Климця.
— З Климця?! А що ж ти тут робиш?
Хлопчина затулив губу синьою ручкою і тільки потихеньку хлипав.
Качур поліз під поміст і витягнув хлопчину на світ божий. Мало-помалу стрільці вспокоїли малого і розвідались про все. Мав десять літ, називався Івась і два дні тому вийшов з вуйною з села. Вигнали їх кудись. Прийшли аж сюди, сідали поночі на поїзд і тепер не знати, де вуйна поділася. Шукав учора і нині — і нема.
— А де ж ти спав?
— А ось тут! — і показав на купку мерви під помостом.
— Гі, а то що? — дивувався дід Федорій, як привели хлопця до саней.
— З Климця хлопець. Згубився від своїх. Їх десь повезли, до табору, певно, а він лишився.
Дід аж об поли вдарився.
— А дивіть. Бідолашка. Тепер Бог святий знає, як його до батьків відставити.
— Каже, що не має. В вуйни був.
— То й я гадаю! Яким побитом мати лишила б.
Хлопчина весь час мовчав. Тулив свого Босого до себе і переступав з ноги на ногу.
— А їв же ти що? — спитав його ласкаво дід Федорій.
— Їв ще вчора рано. Вуйна дала ощипок. Але Босий нічого не їв. Він молока хоче.
Песик мовби знав, що про нього мова, бо ще голосніше заскиглив.
— Тихо, тихо, дурненький,— промовив дід Федорій.— Обидва дістанете молока.
— Що ж ми з ним зробимо? — чухався в голову дід, хоч видно було, що вже вирішив цю справу.
— Як — що!? Беремо з собою — і спокій,— сказав Зварич.
— Ясна річ,— підтвердив Качур.
— Про мене,— ніби не радів дід.— Тільки не знати, що пан сотник...
— Не журіться, пане Федорій, сотником, от беріть унука на сани і загрійте, бо посинів як базник.
Дід Федорій аж усміхнувся до «внука».
— Ну, Івасю, поїдеш з нами? Почекаєш у нас, аж вуйна верне. Кажи, як?!
Хлопець хвильку надумувався.
— А Босого возьмете?
— Возьмемо і Босого.
— То поїду.
Забрав їх дід Федорій, обтулив і тепер ждали всі на Леонтинського. Він тут командант, рішає.
А коли «вуйко» з’явився і довідався про все, то навдивовижу всім крутнув головою, що «ні».
— Не можу!
— Але ж, вуйку, майте серце. Дивіться, біднятко, сирітка, нікого не має...
— Сказав раз: не можу, то не можу! Зварич перший раз розлютився на нього.
— Що вам, вуйку, муха на ніс сіла? Ніби чому не можете?!