— Бо голе і босе. Не бачите? Перше кожушину, а потім, господине, щойно везти.
Обернувся і бігцем подався назад між вагони.
А за малу хвилину ніс уже кожушок і ще якісь лахи під пахвою.
— Чесна душа пан старший десятник: без посвідки видали.
Аж тепер Зварич побачив, що не мав чого злоститися на «вуйка».
— Вуйку, перепрошую вас.
— І є за що. Мало що я не образився на смерть. Ну, малий громадянине,— звернувся до Івася,— вбирай кожух і поїдемо. А песика за пазуху, щоби спав по дорозі.
З’їжив бороду і так комічно закліпав очима, що хлопчина аж усміхнувся до нього.
***
А вечором того самого дня запалали чотири великі ватри за горами. Кровава заграва півнеба обняла, просвітлила ліси і кинула кроваві п’ятна на сніг.
То горіли чотири галицькі села: Климець, Карлсдорф, Вижлів і Жупане.
На стоянці діда Федорія спав спокійно маленький Івась, навіть не причуваючи, що за горою йде з димом його рідне село і ще три рідні села інших Івасів.
А все це з наказу несповна розуму сотника генеральної булави Кватерніка, який хотів тим способом здержати офензиву москалів на Бескид. Читав, видно, про похід Наполеона на Москву…
Надворі щоледве дніло. Небо на сході прояснювалось але ще ранній рум’янець не вицвів на нім. Гори спали. Спали й ліси, що за ніч ще більше посивіли від морозу. Ніде ні звуку. Здавалось би, що оті гори і ліси пусті, ніким не замешкані ні не відвідувані, що стоять собі отак від віку і до віку отак стоятимуть, самітні і нікому не знані.
Але хто спробував би переконатись, чи воно справді так, той швидко побачив би свою помилку. На пустих горах, у мовчазних лісах сиділи люди, і то стільки, як ще ніколи, відколи гори горами, а ліси лісами. Треба було добре скриватись по зворах і чагарниках, щоби переховзнутись поміж стійками застав чи поміж рядами окопів. Коли бистре око доглянуло бодай шапку, а чуйне вухо вловило хоч би шелест — летіла в цю сторону спершу одна крісова куля, потім цілий рій, а нерідко настигало за ними і гарматне стрільно. Треба було ще більш бистрого ока, ще більш чуйного вуха, щоб оминути всі небезпеки, пройти, підглянути, що далося, і вернутись назад.
Не одна стежа пішла і як у воду впала, не з одної тільки якийсь щасливець добився з трудом до своїх, а найбільше було таких стеж, які не доходили до місця призначення. Вийшли в передпілля, понюхали, покрутилися — і назад. Ніяка, мовляв, людська сила не годна перейти.
Одні стрільці чомусь переходили.
—Якби я вам не вірив,— говорив один булавний старшина,— то думав би, що ви в змові з москалями...
А стрільці були тільки в змові зі собою. Радились, медитували, не пішло туди — пробували іншим боком, трохи довідувались від селян, решту самі догадувались, і так якось ішло. За осінь і зиму виробили собі нюх, що москаля на кілометр чули. Пізнавали їх здалеку по довгих «шинелях» і особливім ході, відчитували їхні сліди на снігу, а не раз і без «шинель», і без слідів вичували, що в селі є ворог, хоч би ні одного з них не видно було. Якось село інакше виглядало, а селяни як і ходили по селі, то немов перехоплюючись із хати до хати...
Надворі щоледве дніло...
Перша чета виходила на стежі. Переночувала в лісничівці Роздільній і тепер розходилася в різні сторони. Кожна стежа по вісім людей і кожна з твердою постановою: зробити щось надзвичайне.
Вимагало цього добро куреня, його добра слава і подражнена амбіція стрільців.
Два дні тому курінний отаман Шухевич приніс погану вістку: начальник бригадійної булави сотник Штімпфель починає недовіряти стрільцям. Казав, що звідомлення стрілецьких стеж — це в більшості фантазія, що команда куреня висилає тільки половину призначених стеж і ще багато іншого, чого отаман і говорити не хотів. Щоправда, генерал Вітошинський у те все не вірить, але бригадою трясе сотник Штімпфель і його опінія може дуже пошкодити.
Зараз після того відбулася в курені нарада старшин, і там вирішили переконати чужинця, що він помиляється.
До цієї задачі призначили першу сотню, а сотник вибрав першу чету.
Надворі щоледве дніло.
Одну стежу провадив Зварич, другу Черник, а обидві дістали майже те саме доручення. Мали різними дорогами дійти до села Мішкаровиці, там злучитися і спільно зробити щось: напасти на якусь команду, обоз чи меншу військову частину.
— Найрадше я бажав би собі полонених,— говорив четар Мельник при відправі стеж.
І мав слушність.
Полонені — це був проречистий доказ на несправедливість осуду австрійського старшини.
Дві стежі рушили гусаком і швидко сховалися в густім смерековім лісі. Якийсь час ішли разом, а щойно за останньою австрійською заставою їх дороги розходилися. Стежа Зварича мала йти наліво від гори Прутуч, стежа Черника — направо.