Выбрать главу

Спинилися на краю лісу і докладно розглядалися по околиці. Перед ними дрімали в сивій імлі верхи і провали.

— Все це, як оком сягнути,— показав Зварич перед себе,— в руках ворога.

— А поміж тим наші дороги,— засміявся Черник.— Ну, Петре, будь здоров, а як зловиш якого генерала, то не пусти, доки ми не прийдемо.

— Але спішіться, бо можу не втримати.

— Гаразд!

— Гаразд!

І розійшлися.

Пішли вже не так, як досі — безпечно і певно, а скулені вдвоє, з крісами в руках, використовуючи кожний корчик, кожний горбик, надслухуючи і розглядаючись що кілька кроків.

Стежа Зварича минула щасливо лінію російських застав і опинилася в ворожім запіллі.

«Око» дало знак, і всі прикучнули за кущами. За хвилину надбіг хильцем з «ока» Качур.

— Перед нами москалі...

— Багато?

— Два. На полянці, коло саней.

— Піду поглянути,— сказав Зварич.— Ти остань тут і, як дам знак,— підходи зі стежею. Тільки осторожно і потиху!

Рушив слідами Качура і швидко опинився біля другого «ока» — стрільця Лучинського.

Той стояв за грубим деревом і стежив москалів. Показав Зваричеві рукою, де поміж рідкими деревами видніла полянка. На ній стояв стіг сіна, а біля нього сани. Людей спочатку не видно було, тільки доносились голоси.

— А може, це не москалі? — шепнув Зварич до Лучинського.

— Напевно москалі, я добре бачив. У довгих шинелях і в папахах.

— Чи не сіно беруть...

— Здається... А ось один!

Із-за стогу вийшов чоловік. Зварич уп’ялив у нього зір.

— Москаль!

— Ловимо? — спитав Лучинський, і аж очі йому засвітилися.

— Ні. Що з ними зробимо?

Другого москаля не видно було, але він швидко дав про себе знати. Зі стогу почало злітати оберемками сіно.

— Підлізьмо ближче,— шепнув Зварич, і один за другим порачкували наперед.

Від куща до куща, від дерева до дерева.

Спинилися не далі, як на двадцять кроків від москалів.

А ці так були зайняті роботою і такі безпечні, що, здається, не звернули б уваги, коли б не то рачкував, а йшов до них.

— Давольна? — крикнув той, що був нагорі.

— Давай єщо!

Горішній закляв, долішній теж, і робота продовжувалась.

Врешті горішньому таки було досить.

— Што ти, дурак, целую батарею сеном абдєліть хочеш!

— Ну, давольна, давольна,— згодився долішній. — Не крічі: австрійцеф пабудіш!

Солдат, що був на стозі, зсунувся надолину, поміг товаришеві докласти фіру, і сани рушили.

Зварич дав знак стежі, щоб ішла за ним, а сам з Лучинським пустився назирцем за саньми.

Москалі в’їхали на лісову доріжку, скрутили раз, другий і врешті вибрались на чисте поле. Було з горба, коні побігли трухцем, але стрільцям це не шкодило. З краю ліса видно було все як на долоні.

На полі, біля якоїсь стодоли чи колиби, стояли російські гармати. Високо піднесені дула шкірилися просто на стрілецьку стежу.

— Чи не ті самі, що нам учора в каву наплювали? — сказав Качур.

— Чи ті, чи не ті, але їх дідько возьме,— відповів Зварич.— Буде мати Воєвідка завтра роботу.

— А ти забув, що завтра Різдво?

— То позавтра!

— Також Різдво!

— То хоч би по Йордані, а таки він їх дістане. Поручник Воєвідка прийшов недавно до бригади, де були й стрільці. Його батарея — чотири старозавітні гармати — швидко стала славною не тільки в своїй бригаді. «Мої гармати такі, що стрільна треба онучами підвивати,— сміявся не раз,— але як добре обчислити, то таки поцілять». Обчисляв дуже добре, бо вставляв до рахунку і старечий вік своїх гармат. Стрілецькі стежі ніколи не минали його батареї, щоб не сповістити Воєвідку, що бачили чи довідались. Там ворожі гармати, в другім місці — обоз, склад муніції чи осідок команди. Ще заки склали звіт у своїй команді, вже були у Воєвідки.

А він не прогавлював справи. Значив на карті стрілецькі вістки і зараз брався до роботи.

— Ану, хлопці, до ременя! — кричав весело на своїх гармашів.

А коли вже все було готове, давав наказ до стрілу:

— Всі комини в рух!

І комини диміли.

Стрільці любили Воєвідку і за те, що свій чоловік, і за його веселу команду, і ще за те, що не марнував пороху. Не одна російська гармата пішла зі світу від його батареї.

Зварич уважно розглянувся по околиці і докладно зазначив на карті становище російських гармат.

Після того стежа вернулася назад у ліс і пішла наліво, в сторону Мішкаровиці.