Выбрать главу

Перекрадаючись крізь гущаки, добились під полудень до перших хат.

— Богу дякувати, що ми так добре вийшли! — сказав до хлопців.— Бачите, ось у тій хаті на краю була команда сотні.

Довго стояли стрільці за останніми деревами і слідили село. Чи не покажеться де ворог, чи не запримітять щось підозрілого... Але ні. Село виглядало безпечно, ніяких познак, що в ньому стоїть військо.

— Качур, перебираєш команду стежі! Я з Лучинським іду на звіди! На випадок чогось — збірка у зворі, наліво від стогу сіна. Коли все в порядку, господар махне капелюхом.

Видавши диспозиції, Зварич із Лучинським спустилися в рів і побігли хильцем у сторону першої хати.

Але, хоч були майже певні, що село «вільне», не відразу підійшли. Полягали за горбком і ще раз пильно оглядали хату. Ану ж ворог скрився і стежить за кожним їх рухом. Попасти в засідку не трудно, а тоді що?! Друга стежа прийде, подумає, що вони вже на місці, і собі впаде в халепу...

Але ніщо не вказувало на те, що в хаті є ворог. Хата дрімала на холоднім сонці, прикрита грубою периною снігу. По подвір’ю крутився пес і, видно, звітрив їх, бо раз у раз звертався в їх сторону і побріхував.

Кріси в руки і побігли останніх кількадесят кроків та спинилися за стодолою чи стайнею. Зварич осторожно висунувся із-за вугла і заглядав крізь вікно до хати.

— Пастой! — крикнув хтось на них ззаду, і хлопців аж мурашки пробігли.

Обернулися і побачили... Черника.

— А чорт би тебе взяв! — відітхнув з полегшею Зварич.— Маєш щастя: ще трохи — був би стрілив.

Черник сердечно сміявся.

— Перше витягни душу з п’ят, бо перемочиш. Але я вам страху нагнав...

— Де ж ти, бідо, сидів, що ми тебе не виділи?

— А ось, за пивницею. Обсервую вас цілий час. Тільки не знаю, куди ви з ліса вийшли.

— А ви давно тут?

— Може, півгодини.

— Ну, то даваймо знак до стежі.

Махнув кілька разів шапкою, стежа вийшла з лісу і ровом зайшла під хату.

Черникова стежа вспіла вже розгоститися. Ґаздиня спарила молока, хлопці зварили каву і вже під’їли собі.

— А як ситуація? — спитав Черника Зварич.

— Бачиш, господар каже, що в долішнім кінці села, при шляху, що йде до Біласовиці, є коршма. Жиди втекли, а до порожньої коршми дуже часто заїжджають козаки. Я післав його подивитися: може, і тепер заїхали.

— Давно пішов?

— Зараз, тільки ми прийшли. Повинен уже бути назад. Справді, за недовгий час вернувся господар і приніс цікаві вісті.

До коршми приїхало п’ять козаків, коні поставили надворі, а самі сидять у коршмі і щось варять. Але небезпечно зближатись до шляху, бо ось недавно їхала туди артилерія і якийсь обоз.

— Нічого, подивимось,— успокоював його Черник.— Як буде небезпечно, то не будемо їх зачіпати.

Уложили план акції і рушили двома дорогами. Йшло про те, щоби козаків заскочити в коршмі, взяти в полон і якнайшвидше відступити з небезпечного терену. На випадок невдачі обі стежі назначили собі в лісі місце збірки.

Стежа Зварича підійшла до цілі трохи скорше і мусила заждати на Черникову. Хлопці, поховані за хатами, вдивлялися в самітну коршму, що, облуплена, похилена, з вирваними дверима і побитими вікнами, куняла над шляхом. При плоті стояло п’ять осідланих коней — знак, що в коршмі є їх пани.

Зварич поділив докладно, що хто має робити: три на одну сторону, два до вікон, а він з рештою — до дверей.

Врешті показалася стежа Черника, і в тій самій хвилині хлопці кинулись наперед. Відразу окружили коршму з усіх сторін. Ще п’ятдесят кроків — і будуть під нею. Ще сорок...

З коршми крізь вікно грянув стріл — один, другий, третій. Зварич, що біг перший, почув горяч від кулі коло виска. Але тільки горяч. Два сантиметри далі — був би чув тільки свист, два сантиметри ближче — був би вже загалом нічого не чув.

З коршми вибіг козак. У чорнім жупані, з довгими вусами. Станув у дверях і стріляє.

— Руки вгору! — кричить до нього Черник, що саме надбіг збоку.

Але козак не чує чи не хоче чути. Спокійно звертається в сторону Черника і мірить.

Зварич спинився в бігу, з ним Лучинський і оба як на команду випалили. Козак випускає кріс і хапається за груди. Ранений... Хлопці допадають до нього, беруть у полон. Інші крізь вікна примушують тих, що всередині, піддатися. Тільки за хатою паде ще один стріл і чути зойкіт. Крізь заднє вікно вискочив якийсь піхотинець і тікав у поле. Хлопці кричали: «Стій!» — він не слухав. Хтось стрілив — і піхотинець звалився на землю.

Козаки лихі, як чорна хмара. Ранений козарлюга дістав кулю під пахву, тримається за рану і блискає грізно очима на стрільців. Так і видно, що був би не дався живцем, коли б не рана.