— Даю найсвятіше слово чести!..
— Хто, де, як, звідки знаєш? — кинулись до нього всі.
Навіть «вуйко» лишив борщ і з ложкою в руці відступив від Качура.
А той стояв далі непорушно, з піднесеними руками, задивлений у стелю.
— Перед хвилинкою прийшов телефонат з Коссакового куреня. Приїжджає сам пан професор Боберський у власній особі, хоч невласним автом.
— Без жартів, Качур!?
— Даю ще раз найсвятіше слово.
Це була справді неабияка новина, і не дивниця, що хлопці спершу не хотіли в неї вірити.
Делегат Боєвої управи тут, на фронті!?.. І то ще не перший-ліпший, а професор Боберський, голова «Сокола» і, поруч Кирила Трильовського, щось як український міністр війни!..
— І ще вам одну новину скажу,— запіяв високим фальцетом Качур.— Пан професор Боберський привіз для стрільців «любистки», інакшими словами — дарунки і листи.
— Що кажеш? Листи з Відня? — скочив до нього Зварич.
Качур відірвав зір від стелі і переніс його на Зварича.
— Тільки не для закоханих,— закінчив плаксиво і прижмурив до Зварича око.
— Дурень! — відповів Зварич і відвернувся.
Серед загального зацікавлення ніхто не звернув уваги на жарт Качура, а Качур не мав часу відповісти на образу Зварича.
— Які дарунки? — питали його з усіх сторін.— Коли приїжджає?
— Сказано: «любистки» — і крапка. Сказано: «нині» — також крапка.
— Сказано: «тупиця» — і три крапки.
— Але не я, тільки той, хто телефонував. Я міг би вам набрехати цілу фіру, а бачите — не хочу.
— Перший раз за свого життя,— обізвався від печі «вуйко».
— Нехай буде перший раз, але не хочу.
— Дуже красно з вашого боку. Тільки так далі.
— Слухайте, хлопці,— почав Перфецький.— Це знаменито. Приїде, побалакає з нашими, тоді можна буде про все розповісти. І про порядки, і про наші найвищі команди, і про те, що нас хочуть зробити звичайним військом. І, врешті, трохи на саму Боєву управу влізти. Сидить собі у Відні, до нас носа не показує, а нами всякі Кватерніки командують, на медалі заробляють. Винищать отак усю молоду інтелігенцію, і тоді хто піде на Україну робити пропаганду?!..
— Певно, що так,— обізвався Зварич.— Але чи винищать, то ще велике питання. Ти чув, що колись тут сотник казав! «Ми,— каже,— не на те йшли на війну, щоб нами кути витирали. Ще пождемо трохи, а тоді помаленьку всіх вас розпущу: до Коша, до Відня — де хто схоче, і переждемо війну».
Забрав слово «вуйко»:
— А мені здається, господинове мої, що воно трохи не так. Правда, стрільці зібралися на те, щоби йти на Україну передовсім робити пропаганду. Але, шановні добродії, Україна, на жаль, визначно віддалилася від нас, і коли ми до неї затьопаємо — Бог святий знає. Тут не порадить ні Боберський, ні Трильовський, ні Кость Левицький, ні сам Василько. Казав сотник: «Розпущу сотню»... Я трохи інвалід, з ногою не все в порядку і не маю так дуже права говорити про те. Але мені здається, що то не дуже тримається купи. Як то так — сотня зникне, і ніхто не буде за нею питати? А ніби війна скінчиться за тиждень чи за два?! «Винищать інтелігенцію»... Оскільки знаю, то ми ще не вся інтелігенція, а оскільки бачу, то наш отаман Шухевич досить уміє цю інтелігенцію берегти перед загладою. Зрештою, і щастя нам дописує, і, Бог дасть,— буде дописувати. Коби не ті прикрі інтриги, то ще було б сяк-так. На мою думку, треба поправити відносини серед нас, і це повинні Боберському сказати. Так само і щодо Боєвої управи. Може більше нами цікавитися. Тільки чи буде час на таку балачку. Ану ж Боберський тільки приїде, роздасть ті якісь любистки і поїде назад...
Але Боберський не тільки роздав «любистки». Отаман Шухевич дав йому змогу зіткнутися безпосередньо з хлопцями, навіть старшин не пускав туди. «Нехай,— казав,— поговорить і послухає поза нашими плечима».
Боберський менше говорив, а більше слухав. На запити відповідав коротко і дуже дипломатично, а закиди і домагання записував до нотесу, обіцяючи справу розглянути. Як тільки міг звертав розмову на щоденне життя стрільців, на їх труди і небезпеки. Коли стрільці зачинали про Коссаків, він загадочно всміхався і відповідав: «Ну, може, воно так трагічно не є», «Звідки ви знаєте?» або «Не думаю, щоб це було можливе».
Між стрільцями було багато учнів професора Боберського, і ці знали його як прекрасну людину, але в цім випадку не знали іншої розв’язки. «Коссак має в нім заприсяженого приятеля! — говорили.— Або — Боберський не може йому нічого зробити...»
Старалися навіть виправдувати свого улюбленого вчителя, та це мало помагало: стрільці були гостиною Боберського розчаровані.
Інша річ — «любистки».