Хоч які ці дарунки були скромні: пара білля, і то непрактичного, трошки солодощів і ще якісь дрібнички,— але добра воля, а наді все листи.
В кожнім пакунку був лист від незнаної панночки чи пані.
«Коханий стрільчику!
Ми всі тут подивляємо Вас, наших Героїв, нашу Славу. Серед трудів і небезпек Ви бороните Рідної Землі перед відвічним ворогом. З якою гордістю читаємо про Ваші подвиги, і як жаль нам, коли прийде вістка про смерть котрогось із Вас. Коханий стрільчику! Як будете мати час і охоту, відпишіть мені. Розкажіть про все, що в Вас чувати, і як тепер живеться, а я знову напишу до Вас, і так станемо добрими знайомими».
З якою радістю читав кожний тих кільканадцять рядків, які менш-більш однаково звучали. Ховали хлопці ці письма, і знов витягали, і все знаходили в них щось нового. Добрі, зичливі наші жінки! Далеко, в чужім Відні, серед недостачі і журби працювали десь днями і ночами, щоб наготовити стільки «любистків», а потім ще сідали писати листи. І хлопці обіцювали собі відповісти зараз по святах, радіючи, що будуть мати когось поза стрілецтвом. Відтяті від Галичини, знаходили отеє немов когось із рідні, а може, і ще ближчого?.. Мріяли...
Зварич був у сьомім небі. Його «любисток» був заадресований до нього, а всередині був лист.
Від Наталки.
Дрожали його руки, як роздирав коверту, перескакував слова дрібного письма коханої дівчини...
«Петрусю.
Ми з Мамцею вже третій місяць у Відні. Татунця нема між нами. Ще сидять у Талергофі. Що ми вже не робили, Мамця ходили до міністра на авдіенцію — і не помогло. Але є тут посол Бачинський, і він каже, що Татунцьо незадовго вийдуть на волю. Там має бути страшно. Мамця цілими днями плачуть і журяться, а так посивіли, що не пізнати їх. Я спочатку була зла, що Ти не відзиваєшся, але потім мені сказали, що то дуже тяжко написати від вас лист. Я була в Боєвій управі, мені сказали число пошти, але Ти, видно, не дістав моїх листів. Тепер казали, що ви вже будете мати свою пошту і що вже тепер буде легко. Пиши до нас багато про все. Може, Ти що чув про Бужани, про панство Городюків і нашу тету? Коло вас десь дуже страшно, вічно бої і бої. Тільки вважай, не пиши про те, де ви тепер, бо того не можна, на пошті перечеркують або забирають лист. А решту можна і Ти, Петрусю, пиши багато, а я також буду, і буде нам веселіше. Боже, Боже, щоби вже Татунцьо вийшли і щоби вже назад вернулися до Бужан.
Кінчу, бо Мамця ще хочуть дописатися.
Па.
Наталка».
А під сподом пані Керницька написала кілька рядків: «Дорогий Петре!
Не знаю, чи Наталка розповіла Вам про все, бо не хотіла мені прочитати. Мужа ще не випустили, і я страшенно гризуся, бо він там дуже бідує. Але є в Бозі надія, що скоро вийде. Посол др. Володимир Бачинський обіцяв зайнятися тим. Тут дуже дорого і життя нелегке. Маємо одну кімнату при Йозефштедтерштрассе, 47, не знаю, чи Наталка подала Вам адресу. Гроші вже вийшли, але дістаємо запомогу. Напишіть нам багато про себе і що де чувати.
Цілую Вас сердечно
Юлія Керницька».
Читав Зварич свій лист не кілька разів, а кільканадцять, і ще був би зачинав від початку, якби товариші не стали покепковувати.
— Петре, по-якому твій лист? — допитувався Качур.
— Лиши хлопця,— боронив Черник.— Слабо вчився в школі, а на війні і те забув, то тепер тяжко.
— А може, то вже віденським діялектом... Штроссе... кумен... вянер...
Не було ради. Зварич сховав лист і відложив читання і свої мрії на пізніше.
***
Були всі познаки, що «вуйко» скінчив свою кухарську роботу. Відчепив фартух, погладив бороду, сказав: «Ну!» — і почав набивати наново люльку.
— Як же ж там з вечерею? — спитав Качур, обнюхуючи баняки.
— Сховайте на хвилину ніс до кишені і підіть подивіться, чи є вже перша зірка.
Качур виглянув крізь двері і зарапортував:
— Заявляю досить слухняно, що надворі паде сніг, але зірка напевно зійшла, бо я вже дуже зголоднів.
— Як, панове, думаєте? — звернувся «вуйко» до товариства.
— І ми думаємо, що зійшла.
— В такому разі, просім гостей! — сказав святочно Леонтинський.
Не всіх гостей треба було просити. Два з них — дід Федорій і малий Івась — уже від години сиділи на лаві коло печі, дожидаючи Святої вечері. Але крім них мали ще бути кубанські козаки, яких сотня не віддала ще до бригади. Хотіли хлопці погостити їх на свята в себе і тому задержали. Козаки теж були не від того, бо незле їм поводилося серед стрільців. Від учора тільки їх клопоту було, що відповідати на питання, їсти і випивати по чарці. Нині мали трохи спокою, бо стрільці були такі зайняті приготуваннями до свят і приїздом Боберського, що тільки десь-хтось заглянув до козаків, і то хіба як по вогонь.