Перший рій мав найбільше право до них, бо і команданти стеж були з нього, і більшість стрільців брала участь у виправі. Тому й застеріг собі рій, що козаки мають бути у нього на Святий вечір.
Командант роя Перфецький закомандував:
— Зварич, Мицик, Качур, багнет на кріс і по козаків!..
Хлопці пішли, а «вуйко» почав накривати до вечері.
Настелив на стіл сіна і прикрив простиралом, поставив чотири свічки, запхані у порожні пушки з консерв, і повчав товаришів, який має бути порядок.
— Кожний з ласкавих добродіїв підійде з казанком до мене по борщ. Гості, очевидно, дістануть перші. Пан командант займуться напоями і промовою, я лишуся на давніх становищах, при кухні.
Ніхто не протестував, бо «вуйко» в кулінарних справах був найвищим авторитетом і навіть сотенний кухар респектував його.
Відчинилися двері, і в хату ввійшли козаки. Хлопи як дуби — високі, широкоплечі. На лицях їх не видно вже тієї хмари, що засіла була там зараз після їхнього полону. Навпаки. Навіть у старшого, що ранений був у пахву, грала на лиці добра усмішка, а з-під навислих брів дивились так якось ласкаво чорні, як терен, очі. Біля нього стояв молоденький козак, з тонкими, як шнурочки, бровами і з великими карими очима. Він з дива аж розхилив уста, як побачив святочну обстановку, і водив зачудованим зором то на стіл, то на стрільців.
Козаки станули при дверях і зніяковіли, стрільці в першій хвилі теж не знали, що робити, і так одні і другі стояли напроти себе та мовчали.
Врешті «вуйко» врятував ситуацію. Підійшов до гостей, уклонився і сказав:
— Христос раждається!
— Славіте його! — відповіли козаки хором.
Усі аж відітхнули.
А «вуйко» продовжував:
— Просимо вас, панове козаки, засісти з нами до Святої вечері! — і повів їх за стіл.
Тепер прийшов до слова Перфецький:
— Дай, Боже, вам вернутись додому, але вже не до Росії, а на вільну Україну.
Козаки не дуже похопили, чого то бажає їм «австріяк», але хитнули головами.
— Дай, Боже. Дай, Боже, й вам,— сказав за всіх вусатий козарлюга.
А як випили по чарці, то стрільці заспівали найкращу усіх коляд Галицької землі...
Може, й на Кубані не знають цієї коляди, але відчути її потрафить кожний українець. Козаки стояли, слухали, і видно було, що тануть на їх серцях останні льоди, які ще держалися досі.
Вечеря вдалася «вуйкові» майже в сто відсотках. Борщ був прекрасний, хоч, може, трохи занадто поперчений і жалив у язик, як оса. Пироги трохи загрубі, тісто могло бути півпальця тонше, але бараболя і капуста — без заміту. Оселедці гарно покраяні, а сливки добре зварені. Одна кутя була не зовсім здатна до вжитку. Проклята пшениця хоч і опихана, але тверда була як шріт.
Та хто на таке зверне увагу, коли направду радіє Святвечором!..
— Заспівайте нам якусь кубанську пісню! — просили стрільці.— Ми чули, що в вас гарно співають.
— Да, співають хорошо, але не ми! — відповів, сміючись, старий вусач.
— То заспівайте як-небудь.
— Ну, Артиме, починай! — сказав вусач до молоденького козака.
І Артим затягнув високим тенором:
Сирі, але дужі голоси козаків злилися в одно русло, і пісня вийшла прекрасно. А як скінчили, то стрільці просили ще і ще.
І козаки співали. Врешті молодий козак:
— Заждіть. От вам ще такої заспіваю:
— Звідки ви цю пісню знаєте? — спитав Черник.— Це ваша, кубанська? Я ж її вже десь чув!..
— Ні, це ваша. Я навчився її від одного вашого студента. Біля города Дрогобича, в деревні... як його... ось, у Сходніци.
— Ага, у Східниці... Бачите,— сказав задумливо Черник,— може, й так, на око, не помічаєте, що ми один народ, але пісня вам про це каже. Ви в Східниці навчились одної, а ми нині від вас і одної, і другої — і вашої, і нашої.
— Правда. Ми й самі бачимо. Ну, так що ж — сказано: война...
В хату ввійшла делегація з другого роя. Весела, розбавлена, але з багнетами на крісах. Прийшла просити до себе козаків.