Перший рій випровадив їх аж за подвір’я і довго ще дивився їм услід.
Чорні козацькі кожухи поруч сірих стрілецьких плащів... Чи довго іще ждати на те, щоб ішли вони поруч себе... без багнетів на крісах?!..
А сніг надворі падав і падав.
Добре, що падав. Засипував сліди у зворах Бескиду, куди ходили стрільці на славні свої стежі.
..БО ЗАМЕТІЛЯМИ КУРИЛИСЯ ДОРОГИ
Давно вже село не пам'ятало такого врожаю, як у 1914 році. Щедро заколосилися поля, зарясніли сади не тільки в Бужанах, а й по всій Галичині. Для селян це було великою втіхою, але й передчуттям біди.
«То не на добре»,— говорили старожили, намагаючись коли не запобігти невідомому грядущому лихові, то бодай підготовити людей до нього, попередити їх, щоб не впало воно несподіваним каменем. Але цей камінь таки скоро впав.
Війна! «Стоустою птахою понеслась вістка понад галицьку землю. Летіла понад подільські ниви, понад підгірські ліси аж до підхмарних вершків Чорногори. Бистріша від розставних коней, голосніша від весняного грому, забігала в кожний куток...» Війна!..
Бужани вона теж не обминула. Село чекало страждань і горя. А сільські «політики», збираючи коло себе юрби народу, зі знанням ситуації розмірковували: Австрія йде на Сербію, Сербія попросить допомоги в Росії... Росія схоче взяти «своє» від Австрії... На бік Росії стане Франція, а Німеччина буде підтримувати Австрію...
Врешті, колізії світового воєнного пекла так і розвивались. Такими вони постають з трилогії Р. Купчинського «Заметіль», таким у першій її частині — повісті «Курилася доріженька» (вийшла у світ 1928 р.) оживає сполітизоване галицьке село.
Це був один із перших в українській літературі епічний твір, де на тлі першої світової війни бачимо, як формувалася, ширилась і міцніла в народі ідея стрілецького руху, за якою стояла висока місія народної участі у відновленні української державності.
«Заметіль» написано вже після всього — після надихаючих перемог і великих втрат, після українського програшу, по гарячих слідах подій. На жаль, то була не найкраща пора для оцінок та аналізу цих подій, оскільки галицькою інтелігенцією, принаймні великою її частиною, опановував дух зневіри. На вчорашній героїзм вона дивилась як на політичний романтизм, як на свою обманутість політичними гаслами, як на розгублені ілюзії. Часом вона звинувачувала в цьому і тих, хто нічим не провинився і тим паче не спричинився до українського програшу.
Купчинському, який пройшов важкими фронтовими дорогами від початку аж до кінця, який зазнав польського інтернування, чути такі звинувачення було дуже боляче. Він прагнув якось їх спростувати, пояснити. Для цього потрібен був аналіз суспільно-політичних процесів у Галичині та розуміння політики двох великих імперій — Австро-Угорської і Російської. Тому він будує численні сюжетні відгалуження, дає можливість розвинутись різноманітним персонажам. Приміром, як колоритно постає дурний Якимцьо — персонаж епізодичний, але який промовистий! Або ж Мариночка — жінка Василя Татариновського, що в повісті «Курилася доріженька» з’являється на невеличкий мент, щоб своєю присутністю заявити величезне материнське страждання, розпуку за сином Миколкою, мобілізованим у цісарську армію.
В трилогії персонажів такого, сказати б, «миттєвого спалаху» багато. Берко і Естерка, Росавич, Полоз з дружиною, дід Іван, Федорій, Шварцер, Анічка та чимало інших живуть кожен по-своєму, кожен певним чином уособлює галицьку дійсність, є її типажем, її конкретикою.
Словом, неважко прийти до висновку, що Купчинський як прозаїк жадає у кожному із своїх героїв бачити щось таке, що по-своєму визначало б натуру. Це, зрозуміла річ, обов'язкова вимога до себе кожного письменника, який ставиться до творчості відповідально. Р. Купчинський якогось іншого підходу до неї й не хотів знати. Вся вона — це сльоза радості і печалі, присвячена січовому стрілецтву. А стрілецтво — то його молодість, його віра і надія, його найсвятіша мрія, його найсолодший і найтяжчий біль.
Отож творив він з любові і відповідальності. В цьому переконують особливо ті місця трилогії, де він описує якісь стрілецькі ситуації чи сцени, дає характеристики героям.
У портреті Петра Зварича, здається, сфокусовано самі людські приваби, але сказати, що письменник заідеалізовує свого героя, нема ніяких підстав: його художня фраза переконує життєвою вірогідністю.