Як бачимо, пізнаючи феномен духу українського стрілецтва, Купчинський приглядається до нього з усіх боків, він його не ідеалізує, хоча й не оминає того, як важко було тим першим молодим українським лицарям, що без вагань зголосилися в стрілецькі ряди, але не потрапили до них. Роман Купчинський здавав собі справу з того, що в художньому творі конкретні історичні факти чи реалії дійсності, буквально вихоплені з неї, можуть обернутися проти художності, перерости у публіцистичну надмірність. Він хоч і часто апелює до таких фактів, та це не випирає з художнього тексту, оскільки автор послідовно дбає про те, щоб вони не сповільнювали драматичної динаміки, яка рухає загальний сюжет трилогії. Цьому сприяє вельми суттєва прикмета його художнього мислення як прозаїка — дивовижно органічне поєднання «емоціо» і «раціо», причому ліризм зі своєю глибокою драматичною підосновою відіграє не другорядну функцію.
Важливо наголосити, що подія чи факт, які потрапляють у поле зору автора, найчастіше недовго перебувають під його «обстрілом». Зате «обстріл» здійснюється з усіх сторін, із якимсь магічним проникненням у їх суть. Часто вистачає лише уривчастих реплік його героїв, щоб, скажімо, виявити їх ставлення до ненависного їм «мадярського мундура», а разом із цим до самої Мадярщини, чи лаконічно схарактеризувати поляків та Австрію.
Купчинський не обминає нагоди, щоб придивитися до своїх героїв збоку, вслухатись у них. І, скажімо, «вуйко» Леонтинський, і сотенний писар Горобець, і стрільці Качур чи Склярський, і сім’я Городюків, та й усі інші, що заселяють трилогію,— це живі прототипи самої дійсності.
Правда, часто письменник сам бере слово і стає оповідачем. Характерно, що така його участь у творі найчастіше не підготовляє читача на сприйняття того, що має відбутись за сюжетом, а дописує те, що вже відбувалось, уяскравлює певну картину: «Поруч одноманітних міських убрань яскраві кожушки гуцулів, темні сіраки бойків, чорні кабати подоляків. Поруч «сі», «ся», «се» —«це», «се», «те» і «теє». Поруч тернопільських «кавунів» станіславські «гриси», коломийські «англійці», перемиські «каштани», бориславські «малахи». Все те трималося поки що віддільними сотнями, але входило вже в суміш, щораз то більше відчуваючи спільноту стрілецької громади».
У трилогії багато етнографічних описів. Можна тільки подивуватися письменницькому вмінню схоплювати народний колорит, картини сільського та містечкового побуту. Це стає особливо вартісним нині, коли зі свіжою силою пристрасті припадаємо до національних духовних джерел, коли багато з того, що втрачено та забуто, хочемо повернути у нашу дійсність. Наприклад, точне відтворення української ноші в її етнічних характеристиках — це своєрідні етнографічні документи, які, очевидно, ще зіграватимуть для нас свою роль.
Так само варто наголосити на мовних партіях героїв. Річ не лише в розумінні Р. Купчинським того, що мова, скажімо, панни Наталки своєю лексикою мусить відрізнятись від мови Мариночки та дружини майора Клявса. Таке елементарне дотримання норм художньої типізації не збираємось ставити йому в заслугу. Його великою заслугою є інше — уміння вслухатись у мову, як у музику, уміння чаруватись красою того чи іншого говору, виповнювати душі своїх героїв життєдайною силою цих говорів. Згадаймо хоча б, якими свіжими барвами засвітилася мова персонажів у третій частині трилогії — повісті «У зворах Бескиду». З Галичини події переносяться на Закарпаття. Відповідно до цього міняються й авторські акценти. Та на чому б письменник не зосереджувався, на чому б не наголошував, він пам'ятає про нову мовну стихію, тобто про мову русинів і змадяризованих українських сіл.