Це відразу протверезило заспаних. Вони розскочилися і викинули кріси на «готов».
— Пускай його! — прошипів Перфецький.
Зварич пустив і собі відскочив.
— Руки вгору! — крикнув до москаля Перфецький.
Москаль ані не рушився. Тільки голосно сік зубами зі страху і трясся, мов у пропасниці, аж тремтіла кучма на голові.
Буда, де примістилася стрілецька сторожа, була на вільнім місці, і там все-таки видніше було, як під лісом. Тому й полоненого можна було ліпше побачити.
Перфецький перший знюхав щось непевне. Підступив ближче і докладно придивився до шапки.
— Мадярський жандарм! — сказав і розреготався. Зварич і собі підійшов.
Перед ним стояв, правда, полонений, правда, перестрашений, але не москаль-козак, тільки мадярський жандарм. Високий чорний капелюх з когутячими перами виглядав поночі як козацька кучма, а тригранні багнети мали також мадярські жандарми.
— Що ви тут робите? — спитав Перфецький жандарма по-німецьки.
Мадяр, видно, і собі доглянув, хто це його взяв у полон, бо відзискав мову.
— Мадяр катона! Мадяр ембер! — почав представлятися, живо вимахуючи руками.
Хлопці, почувши мадярську мову, вспокоїлися зовсім І обступили жандарма. А він то сміявся по-дурному, то щось швидко пояснював своєю рубаною мовою. Одно слово повторялося в нього щораз: Лібугггоора.
Перестрашений жандарм вимовляв це слово так якось таємничо, натискаючи «г» і продовжуючи «о», що хлопцям мороз ішов поза шкірою. Здавалося їм, що це або якась величезна сила ворогів, або якась страшна подія...
Лібугггооора!!..
Розмовитися з ним не можна було ніяк. Він знав стільки по-німецьки, що стрільці по-мадярськи. Але таки вкінці довідалися хлопці, що це таємниче слово — це Либухора, село біля Гусного, з якого жандарм вертався. Хлопці не знать чому силувалися говорити з мадяром по-німецьки, хоч могли з рівним успіхом послуговуватись українською, французькою чи японською мовою. Щастя, що на тім скінчилося. Бо могло статися ще гірше, коли б Зварич був виконав першу думку і дзюгнув мадяра багнетом. Радий був, коли жандарм почав прощатися.
Аж дивно йому стало, коли мадяр потряс йому щиро руку і поклепав по рамені. Сказав щось при тім по-мадярськи. Зварич слів не розумів, але вичув у них похвалу, трохи йому легше стало.
— Ну, Петре! — сказав Перфецький, коли мадяр відійшов.— Вертайся назад. Ще півгодини служби.
— І будьте такі добрі,— додав благаюче Леонтинський,— не наносіть нам більше мадярських жандармів.
— Я цікавий, що ви зробили б на моїм місці? Ніч темна, дивлюся на голову — кучма, мацаю багнет — тригранний... Козак!
— Все ж таки, ти повинен крикнути «Стій! Хто йде?» — почав Перфецький.
— Кричи, як він на крок перед тобою. Зрештою, цікаво, що він зробив би тоді.
— Але й бо сила в тебе, нівроку! — обізвався Качур. — Такого хлопа таскати наперед себе!.. Тепер я не боюся ходити горами. Змучуся — Зварич понесе.
— Такого здохляка то навіть вуйко двигне,— кинув на відхіднім Зварич і пішов на стійку.
По його відході хлопці перестали жартувати. Кожний, видно, ввійшов у положення товариша і подумав, чи рішився б на таку штуку.
Перший «вуйко» Леонтинський почав про подію зовсім іншим тоном.
— Смішне воно, бо смішне, але й відвага!.. — сказав, набиваючи люльку.
— Розуміється,— притакнув Перфецький. — Тільки що це могло трагічно скінчитися. Уявіть собі, якби жандарм був вирвався?
— Занадто був заскочений.
— Перестрашений, не заскочений. Те. що він пережив у тім моменті,— не завидую.
— Але шкірив зуби, як побачив, що попав не між москалів
— І ти шкірив би не гірше від нього.
— Ніби ти ні?
— А я все-таки дивуюся,— обізвався Леонтинський. — як Зварич його доніс. Файний хлопець, бігме, файний.
— Своєю дорогою,— погодився Качур.
— Так є. Цього хто-небудь не втне.— підтвердив Перфецький.
Стануло на тім, що Зварич таки «файний хлопець», а ті три голоси щось значили в першій сотні.
***
Перша чета вертала у Верецькі. Вчора вечором вийшла з Гусного, цілу ніч товклася горами і на ранок добилася до битого шляху. Хлопці були такі стомлені, що просто падали з ніг. Раз у раз то один, то другий присідав на рові, на камені, щоб хоч трохи спочити, набрати сил.
«Вуйко» Леонтинський зовсім охляв. Вже й люльки не курив, і не балакав з ніким. Виломив собі костур і шкандибав позаду всіх, налягаючи на ногу.
— Що, вам, вуйку, черевик наглодав? — питали його спочутливо.
— Ой, не черевик, друже, не черевик,— зітхав «вуйко».— Стара рана відізвалася.