Дехто думав, що «вуйко» жартує, але це була таки правдива рана. Дістав її вуйко на університеті, під час бучі, тоді, як згинув Коцко.
Качур, хоч не мав рани, теж ледве ліз. Тягнув важко за собою ноги, мовби мав олов’яні черевики, і заєдно нарікав на себе:
— Десь не мав роботи дурак, набрав усякого дрантя в наплечник. Набоїв напакував, що на цілу війну тільки не треба... Чорт би то вхопив!
— Не бійся, як ухопить, то разом з тобою. Чуєш, як він там товчеться.
Із-за горбів розкочувався щохвилі глухий гук гармат. Десь у тій стороні, як Верецькі, йшов бій. Дійшли до маленького сільця.
— Ні, даруйте, але я вже далі не можу йти,— заявив здецидовано «вуйко» і звалився на купу каміння.
Біля нього присів Качур, а за ними і решта чети. Тільки кількох не подавалося: Черник, Перфецький, Зелений, Мацюрак, Чичкевич, Зварич... Спорт і руханка засталили їхні м’язи і зробили тіло витривалішим.
Четар Шпак не сказав і слова на те, що хлопці посідали. Він і сам не мав уже сили йти далі. Присів оподалік і ловив вухом відгомін битви.
Надворі вже зовсім розвиднілось, хоч сонце ще не перебралося через Карпати. По долинах висіла мряка, але показувало, що день буде погідний, бо мряка лежала непорушно, а зате дим курних хат підіймався вгору.
Зварич підійшов до четаря.
— Товаришу четар! Що будемо робити? Чета така помучена, що не може далі йти. І ви, здається, також...
— Я? Зовсім ні,— заперечив четар і встав. Але, постоявши, зараз-таки знову сів.
— Може б, так підводи взяти? — допитувався Зварич.
— Підводи?! Не можна. Ми не маємо права. Зрештою, хто за них заплатить. Я, остаточно, ще собі можу заплатити, але звідки чета возьме?
— Дамо посвідку, і нехай Австрія платить.
— Товаришу, прошу мені тут не філософувати. Йдемо пішки!
Зварич вернув до товаришів і ждав на приказ до дальшого маршу.
Але час минав, а четар якось не квапився до дальшої дороги.
— Маю вражіння, що наш «найясніший» надумається,— кивнув у його сторону головою Качур.
— Да уразумить його Господь,— додав Леонтинський.— Я, бігме, не можу вже й кроку зробити.
Всі знали обов’язковість «вуйка» і вірили в його слова.
До того ж самі чули, що ноги їм відмовляють послуху.
— Перфецький, іди ти. Він тебе скорше послухає,— сказав Зварич.
— А що мені! Я ще здужаю. Хоче йти, піду ще і дві милі.
— Не штука, ти здоровий як тур. Ще й гармату потягнув би за собою... Але дивися на других,— скаржився Качур.
— Не на других, тільки на тебе. Але мені тебе не жаль. Само ледве дихає, а таку гору на собі носить.
Справді, коли було порівняти маленького Качура з його величезним наплечником, то сміх збирав. Качур мав слабість носити з собою все, що колись десь могло придатися. Там було дві пари черевиків і білля, і цинкові тарілки, і різні якісь коробки та коробочки, яких змісту ніхто не знає. А крім цього — набоїв, що цілу чету обділив би.
Він тепер сам подивився поза себе і засміявся гірко.
— Ти думаєш, що я вже себе не кляв за це? Дурна, брате, натура, і кінець. Але ти до четаря таки піди. Не за для мене, задля «вуйка».
Перфецький любив і шанував Леонтинського, як, зрештою, і всі в сотні. Глянув питаючим зором у його сторону. «Вуйко» в відповідь розложив безрадно руками i похитав сумно головою. Не рушуся, мовляв, без кінської помочі.
Але за той час і четар прийшов до того самого переконання. Він підійшов до чети і сказав урядовим тоном:
— Хто голоситься вишукати в селі десять підвід?
Ціла чета зголосилася, ціла без «вуйка» і Качура, бо ці могли хіба ще з тяжкою бідою вилізти на віз.
За півгодини рушило десять підвід у сторону Верецьких. Не дуже-то й вигідно їхати було хлопцям ушістку або й усімку на малім бойківськім возі. Боліли крижі, давило боки, але все-таки бодай ноги спочивали. Леонтинський відзискав назад гумор. Набив свою люльку, закурив і, спльовуючи поза драбину, хвалив собі їзду:
— То розумію. Чоловік на позицію їде як пан.
— Пан не пан, але їде,— скривився Зварич. — Ця їзда мені всі кості порахує.
— Придасться колись до статистики стрілецьких костей,— потішав його Качур.
— А ти вже свої порахував?
— Костей ні. Але зуби вже мені рахували. На кацапськім вічу коло Дрогобича.
— Ов! То я не знав, що ви «потерпівший за народню справу»,— закепкував Леонтинський.— Чому не було цього скорше сказати? Ми вас майже недоцінювали.
— Прошу. Можете тепер пошанувати. От пересядьтеся на моє місце, а я піду на ваше!
— З охотою. Але, бачите, часу нема. Чуєте, як за нами там розпитують.
Із-за гори що раз, то сильніше гуркотіли гарматні вистріли і час до часу зривався такий лопіт, мов шум далекого водопаду.