— Битва йде, — сказав Перфецький.
Кожний це знав уже від години, але чомусь ствердження цього факту потрясло всіма. Дивна сумішка почувань: страху і цікавости, відваги і гордости заволоділа душами хлопців. Урвалися розмови, затихли перекликування. Кожний наслухував щільно, вп’яливши очі в гористу далечінь...
Останнє село перед Верецькими...
Тут уже видно було, що недалеко відси йде бій. Гуртками перед ворітьми стояли селяни, а на кожній хаті, то застромлений у стріху, то повішений над дверми, виднів святий образ. Це на випадок приходу москалів. По селянах видно було, що і боялися, і цікаві були на них. Бичувалося навіть, що немов радіють з їх приходу.
А може, ця радість відносилася до жидів?!
Жиди ніде так рясно не обсіли українських сіл, як на закарпатській верховині. В кожнім селі було кільканадцять, а то й кількадесят жидівських хат. І в цьому селі, яке ось проїжджали стрільці, немало їх було.
Все це тепер вилягло на вулиці з клунками, дітьми і худобою. Тікали зі своїх загород, мов перед пожаром, одні наперед других, поштовхуючись і лементуючи. Здається, що ні в сні не ввижалося їм ніколи, що будуть тікати перед москалями. Тому та гарячковість, той страх, та безпам’ять.
Вози в’їхали між утікаючих. Перестрашені жидиська розступалися з дороги, кланялись низько, немов просили оборони і опіки перед ворогом.
— Все-таки бідні люди,— сказав сентиментально Леонтинський.
— Не зашкодить, як собі трохи гальоп вироблять,— посміхнувся їдко Качур. — Докучили вони народові. Дивіть, скільки їх з одного малого села тікає!
Якась стара жидівка вовтузилася зі своїм клунком і не могла завдати собі його на плечі. Мале жиденя стояло перестрашене коло старої і ревіло на всі голоси. Жидівка то зацитькувала дитину, то знов бралася до клунка. Але ніяк не могла собі порадити. А час не стояв, а громада втікачів чимраз далі відходила, а гармати що раз, то частіше гримали за горою.
Саме було під горб, і вози пішли поволі. Качур, не надумуючись, скочив з воза і поміг жидівці завдати на плечі клунок. Дякувала йому очима і головою, говорила щось по-мадярськи, але Качур не слухав. Швидко вискочив на віз і немов стидався свого вчинку.
— Що зробить сама насеред дороги! — оправдувався. — Якась, видно, вдовиця...
— Не маєте чого оправдуватись,— промовив Леонтинський,— я сам поміг би, якби не нога.
— І не страх за добре місце,— додав Зварич.
При першім розгалуженні доріг жиди скрутили вбік і пішли в гори. Вози зі стрільцями поїхали просто.
Виїхали на горб. Під ними вдалині лежали Верецькі — остання їхня ціль.
В яркім сонці блистіла стяжка річки, червонілися череп’яні дахи економії, блимали вікнами малі бойківські хати. Там, біля Верецьких, ішла битва. Гармати вже не гуділи, а ревли. Гук вистрілів котився далеко та широко і стосотним відгомоном бився по горах. А коли врешті стихав, нісся горами торохкіт скорострілів і крісів, мовби хтось величезним решетом горох вичиняв.
Перший раз ішли хлопці в правдивий бій. Не було сумніву, що нині стануть око в око з ворогом, почують свист куль, вибухи гранат, побачать смерть... І враз у них порвалося щось у душі. Груди наповнились незнаною радістю, очі засвітились неприродним огнем. Так! Ідуть у бій, де жде на них кров, рани, смерть, але це все не тільки їх жде. Те саме буде й ворогові, що старається пройти гори, як пройшов уже галицькі доли...
Несподівано зірвалася на першім возі пісня:
А за першим возом підхопив другий, третій, десятий:
Били не барабани, а гармати, і не позаду, а попереду — над Верецькими.
***
Зварич мав іти з приказом. Його чета лежала в запасі за церковкою на горбі, а три інші чети були в лінії.
Станув за грубим деревом і докладно розглянув положення.
В долі лежали Верецькі, як на долоні, таке ще недавно живе, рухливе містечко, тепер знову завмерле. Здається, ні живої душі в ньому. Але це тільки так, на око. Повне воно людей, одні жиди ще вчора димом здиміли. Решта все замкнулося наглухо в хатах і ні носа надвір не показує. Але й так коли добре придивитися, то можна побачити людей. То тут, то там криються за хатами гуртки чорних постатей, збиті в купу, що й не розрізнити поодиноких осіб. Це галицькі «ляндштурмаки», які мають боронити москалям вступу на Мадярщину. Вони також у запасі, як і перша чета стрілецької сотні.