— У неї є талант, — сказав Джо. Він намагався пригадати, але все раптом стало дуже розмитим. Спогади тьмяніли й розчинялися прямо у нього перед очима, попри всі його зусилля їх зафіксувати. «Інша часова колія», — подумав він. Минуле. Але далі сягнути не міг. На цьому його спогади закінчувались. «Моя дружина унікальна, — подумав він, — вона може робити те, на що не здатна жодна інша людина на Землі. У такому разі чому вона не працює на „Ранситер і компаньйони“? Щось тут не так».
— Ти вимірював її поле? — запитав Ранситер. — Це ж твоя робота. Схоже, що вимірював. Я чую впевненість у твоєму голосі.
— Я не впевнений, — мовив Джо.
«Однак я впевнений у своїй дружині», — сказав він сам до себе.
— Сходжу-но принесу своє обладнання, — запропонував він. — І дізнаємося, яке у неї поле.
— Припини, Джо, — розсердився Ранситер, — якби у твоєї дружини був талант чи антиталант, ти б виміряв його ще рік тому, ти б не намагався дізнатися про це тільки зараз, — він натиснув кнопку інтеркому. — Відділ кадрів? У нас є справа місіс Чип? Патриції Чип?
Після паузи на тому кінці дроту відповіли:
— Справи місіс Чип немає. Можливо, під дівочим прізвищем?
— Конлі, — підказав Джо, — Патриція Конлі.
Знову пауза.
— На міс Патрицію Конлі у нас є два документи: первинний звіт містера Ешвуда і результати тестування містера Чипа, — зі щілини інтеркому повільно виповзли копії обох документів і впали на стіл.
— Джо, ти маєш це бачити, ходи сюди, — насуплено сказав Ранситер, вивчаючи звіт Джо Чипа.
Він тицьнув пальцем у сторінку, і Джо, який уже встиг підійти до нього, побачив два підкреслені хрестики. Вони з Ранситером перезирнулися, тоді поглянули на Пет.
— Я знаю, що там написано, — спокійно сказала вона. — «Наділена неймовірними здібностями. Анти-псі поле унікальне за силою», — вона напружилася, очевидно, намагаючись згадати, як там сформульовано дослівно. — «Може протистояти…»
— Мік таки підписав із нами договір, — мовив Ранситер до Джо Чипа. — Тут переді мною стояла група з одинадцяти інерціалів, а потім я запропонував, щоб ця дівчина…
— Щоб вона показала групі, на що здатна, — завершив Джо. — От вона й показала. Зробила саме те, що її просили. Я не помилився у своїй оцінці, — він провів пальцем під символами внизу аркуша, що означали небезпеку. — Моя власна дружина, — додав він.
— Я тобі не дружина, — відказала Пет. — Це я теж змінила. Хочете, аби все було так, як і раніше? Без жодних змін, навіть зовсім дрібних? Але тоді ваші інерціали навряд чи щось помітять. З іншого боку, вони так чи інакше нічого не зрозуміли… хіба що в когось збереглися якісь залишкові спогади, як у Джо. Проте до цього моменту вони вже мали би зникнути.
— Я хотів би повернути замовлення від Міка, — роздратовано сказав Ранситер. — Щонайменше.
— Коли я вже винюхую таланти, — озвався Джі Джі Ешвуд, — то працюю на совість.
Він устиг посивіти.
— Так, ти справді вмієш приводити таланти, — сказав Ранситер.
Задзижчав інтерком, і до них долинув тремтливий старечий голос місіс Фрик:
— На вас чекає група інерціалів, містере Ранситер. Вони кажуть, що їх викликали для нового спільного завдання. Ви можете їх прийняти?
— Нехай заходять, — відповів Ранситер.
— Я залишу собі перстень, — заявила Пет, вказуючи на обручку зі срібла й нефриту, яку вони з Джо спільно обрали в іншому часовому вимірі. Вона вирішила залишити собі цю частину альтернативного світу. Джо запитував себе, що ще вона могла зберегти на додачу. Він сподівався, що більше нічого, однак вирішив, що краще промовчати. Ліпше навіть не запитувати.
Двері прочинилися, й до кабінету парами увійшли інерціали. Якусь мить вони нерішуче стояли, а тоді почали розсідатися перед столом Ранситера. Той уважно обвів їх поглядом і почав нишпорити серед безладної купи документів. Вочевидь, намагався визначити, чи не змінила, бува, Пет якимось чином склад групи.
— Еді Дорн, — сказав Ранситер. — Так, ви тут, — він зиркнув на неї та на чоловіка поряд. — Геммонд. Гаразд, Геммонд. Тіппі Джексон, — Ранситер запитально поглянув на групу людей перед собою.
— Поспішала як могла, — сказала місіс Джексон. — Ви дали мені не так багато часу, містере Ранситер.
— Джон Ілд, — вів Ранситер далі.
Підліток зі скуйовдженим кучерявим волоссям буркнув щось у відповідь. Джо помітив, що самовпевненості у нього, здається, поменшало. Натомість хлопець мав задумливий і навіть дещо приголомшений вигляд. «Було б цікаво довідатися, що він пам’ятає, — подумав Джо, — що усі вони пам’ятають, як поодинці, так і разом».