— Що ж, в такому разі треба дякувати Богу, що вона піднялася, — сказала Венді Райт. — Господи, як тут холодно. Певно, бомба вивела з ладу систему опалення, — було помітно як вона тремтіла.
Ескалатор рухався з жахливою повільністю. Джо здалося, що минуло зо п’ять чи шість хвилин, перш ніж доріжка доправила їх до подвійної повітряної мембрани дверей. Цей нестерпно повільний рух видався йому найгіршим з усього, що трапилося, так ніби Голліс влаштував це навмисно.
— Стривайте! — позаду них пролунав голос і почулися кроки. Тито Апостос обернувся, наставивши пістолет перед собою, проте одразу ж його опустив.
— Це решта наших, — пояснив Дон Денні Джо, який не міг озирнутися, бо вони з Елом саме намагалися пронести тіло Ранситера через дворівневу систему дверей із повітряною мембраною. — Вони всі вийшли, все гаразд, — Дон помахав їм зброєю, аби ті поквапилися. — Сюди! Ну ж бо!
Пластиковий тунель і досі з’єднував корабель із вестибюлем. Джо чув під ногами характерний глухий звук і дивувався: «Невже вони дозволять нам втекти? Чи, можливо, вони чекають на нас у кораблі? Схоже на те, ніби якась зла сила грається з нами, дозволяючи налякано тікати, мов безмозким мишам. Це її тішить. Наші зусилля для неї розвага. А коли ми забіжимо достатньо далеко, її кулак стиснеться навколо нас і викине наші розчавлені останки на повільну рухому доріжку ескалатора, як це вже трапилося з Ранситером».
— Денні, — сказав Чип. — Ти зайдеш на борт першим. Перевіриш, чи на нас там не чекають.
— А якщо чекають? — запитав Денні.
— Тоді повернешся, — роздратовано відповів Джо, — і скажеш нам. Ми здамося. А потім вони нас доб’ють.
— Скажи Пет Як-там-її скористатися її вмінням, — озвалася Венді Райт. Її голос звучав тихо, але наполегливо. — Будь ласка, Джо.
— Спробуймо спершу потрапити на корабель, — сказав Тито Апостос. — Мені не подобається ця дівчина, я не довіряю її таланту.
— Ти не розумієш ані її, ані її таланту, — відповів Джо.
Він спостерігав, як маленький кістлявий Дон Денні помчав тунелем, пововтузився трохи з перемикачами, які відкривали вхід до корабля, а потім зник усередині.
— Він уже не повернеться, — сказав Джо, важко дихаючи.
Здавалося, що тіло Ґлена Ранситера поважчало, він заледве його тримав.
— Покладімо його поки тут, — мовив він до Ела Геммонда. Вони обережно опустили тіло на підлогу.
— Як на старого, він надто важкий, — сказав Джо, випрямляючись. — Я поговорю з Пет, — пообіцяв він Венді.
Решта вже наздогнала їх. Усі стривожено юрмилися у з’єднувальному тунелі.
— Яке фіаско, — важко видихнув він, — а ми сподівалися, що це стане нашою великою справою. Хто б міг подумати. Цього разу Голліс справді нам допік.
Він жестом підкликав до себе Пет. Її обличчя вкривали брудні плями, а синтетична безрукавка розірвалася — можна було розгледіти еластичну стрічку, що елегантно підтримувала груди: на ній були витиснуті рельєфні блідо-рожеві геральдичні лілії. Без жодної логічної на те причини ця цілком безглузда інформація закарбувалася у його свідомості.
— Послухай, — звернувся до неї Джо, кладучи руку на плече і дивлячись прямо у вічі. Вона спокійно глянула на нього. — Ти можеш повернути все назад? До того, як здетонувала бомба? І врятувати Ґлена Ранситера?
— Тепер вже запізно, — відповіла Пет.
— Чому?
— Тому. Забагато часу минуло. Треба було робити це одразу.
— То чому ж ти не зробила? — розлючено запитала Венді Райт.
Пет відвела погляд від Джо і зиркнула на неї.
— А ти про це подумала? І якщо подумала, то чому ж не сказала? Ніхто не сказав.
— Тож ти не почуваєшся відповідальною, — сказала Венді, — за смерть Ранситера. Хоча твій талант міг би її анулювати.
Пет розсміялася.
— Нікого немає, — повідомив Дон Денні, повернувшись із корабля.
— Гаразд, — сказав Джо й подав знак Елу Геммонду. — Занесімо його в корабель і помістімо в холодильний контейнер.
Вони з Елом знову підняли важке неповоротке тіло й рушили всередину. Інерціали метушилися й штовхалися, прагнучи опинитися в безпеці. Він відчував їхній страх на безпосередньо фізичному рівні, поле, яке оточувало як їх, так і його. Шанс покинути Місяць живими не зменшив, а лише побільшив їхній розпач: їхня заціпеніла покірність долі безслідно зникла.
— Де ключ? — заверещав Чипу у вухо Джон Ілд, коли вони з Елом Геммондом, похитуючись, шкандибали до холодильної камери. Він смикнув Джо за руку. — Ключ, містере Чип.