Поринувши у такі роздуми, він знову рушив до відділу, де зберігалися документи. Цього разу Ранситер за ним не пішов. Натомість він гучно вовтузився, намагаючись вмостити своє масивне тіло на маленькому бідолашному стільці. Ранситер зітхнув, і раптом Герберту здалося, що цей великий літній чоловік стомився, попри свою звичну показну енергійність.
«Певно, коли досягаєш таких висот, — вирішив Герберт, — то мусиш поводитися відповідно, мусиш вдавати, що ти щось більше за пересічну людину з усіма її звичними слабкостями». Мабуть, у тілі Ранситера було не менше дюжини артифоргів — штучних органів, які імплантували у його фізіологічну систему, коли справжні вийшли з ладу. «Медична наука, — припустив він, — забезпечує матеріальну основу, а решту Ранситер досягає силою свого духу. Цікаво, скільки йому років? Зараз це неможливо визначити на око, особливо, коли людині вже за дев’яносто».
— Міс Бізон, — звернувся він до секретарки, — з’ясуйте, де перебуває місіс Елла Ранситер, і принесіть мені її ідентифікаційний номер. Її потрібно доставити доставити до офісу 2-А.
Він сів навпроти секретарки і раз чи двічі втягнув носом тютюн марки Fribourg & Treyer, тоді як міс Бізон взялася за відносно нескладну справу — відшукати дружину Ґлена Ранситера.
Розділ 2
Найкращий спосіб замовити пиво — це вигукнути «Убік». Зварене з відбірного хмелю на кришталево чистій воді, воно повільно визрівало, щоб досягнути досконалого смаку. «Убік» — номер один у світі пива. Виготовляється лише у Клівленді.
В оповитому крижаною імлою прозорому контейнері лежала Елла Ранситер. Її очі були заплющені, а руки навіки застигли на півдорозі до незворушного обличчя. Минуло три роки, відколи Ґлен бачив Еллу, і, звісно ж, вона не змінилася. Тепер цього і не могло трапитися, принаймні у її фізичній подобі. Проте з кожним пробудженням до активного напівжиття, поверненням до мозкової діяльності, хай і дуже нетривалої, Елла потрохи вмирала. Від таких пульсуючих періодів активності залишок відведеного їй часу неухильно зменшувався.
Знаючи про це, Ранситер намагався не будити дружину частіше. Він міркував так: якщо це прискорює її смерть, то активовувати Еллу означає чинити проти неї гріх. Що ж до її власних побажань, які вони обговорювали ще до смерті Елли та під час перших побачень, коли її напівжиття ще тільки починалося, то тепер вони вже поставали в його пам’яті невиразно й розмито, і це було йому на руку. Так чи інакше, будучи вчетверо старшим за неї, Ранситер краще розумів, що піде їй на користь. Чого вона хотіла? Надалі очолювати разом із ним «Ранситер і компаньйони». Здається, щось на зразок цього. Що ж, він задовольняв це бажання. Наприклад, зараз. І шість чи сім разів у минулому. Він радився з нею щоразу, коли організація переживала кризу. Саме так він чинив і у цю мить.
— Клятий навушник, — бурчав Ранситер, прилаштовуючи пластиковий диск до вуха. — І мікрофон! Суцільні перешкоди природному спілкуванню!
Він нетерпляче вовтузився, намагаючись зручніше вмоститися на недоладному стільці, який принесли за розпорядженням Фогельзанґа, чи як там його. Ранситер дивився, як Елла повертається до свідомості, і хотів, щоб це трапилося швидше. А потім, запанікувавши, подумав: «А раптом у неї нічого не вийде? Раптом вона надто виснажилася, а вони мені нічого про це не кажуть? Або й самі не здогадуються? Може, треба покликати того телепня Фогельзанґа, нехай пояснить. Може, трапилося щось жахливе?»
Елла з її блідою шкірою мала гарний вигляд. Колись, коли її очі ще не були заплющеними, вони сяяли яскравою блакиттю. Але цього більше не буде: Ранситер міг говорити до неї й чути відповіді дружини, міг спілкуватися з нею… але він більше ніколи не побачить її очей, не побачить, як рухаються її губи. Вона не посміхнеться, коли він прийде. А коли піде — не плакатиме. «Чи воно того варте? — запитував він себе. — Чи це краще за старі часи, коли після завершення повноцінного життя люди одразу потрапляли до могили? Врешті, у певному сенсі, вона досі зі мною, — вирішив Ранситер. — Альтернатива — це небуття».
З навушника пролунали слова — повільні й непевні, думки, які йшли по колу, фрагменти загадкового сну, в якому вона зараз перебувала. «Що відчуває людина, запитував він себе, — яка існує у стані напівжиття?» Він ніяк не міг збагнути цього з розповідей Елли; те, що складало основу напівжиття, сам цей досвід неможливо було передати. «Сила тяжіння, — якось сказала вона йому, — більше на тебе не діє, і ти починаєш линути кудись — усе далі й далі. Коли напівжиття закінчується, тебе, мабуть, виносить за межі Сонячної системи і ти линеш до зірок». Але вона теж не знала: лише розмірковувала й робила припущення. Однак вона не здавалася наляканою чи нещасною. І це його тішило.