Тепер Джо бачив тільки напівзруйнований жовтий будинок. У вікнах на другому поверсі виднілися штори, однак внизу вікна були занедбані й забиті дошками. Крізь щілини між ними проглядала лише темрява, чорна порожнеча розбитого вікна. Й ані найменшої ознаки життя.
«От і все, — усвідомив він. — Шанс купити банку „Убіка“ втрачено. Навіть якби я зараз знайшов сорок доларів посеред дороги. Але мені таки вдалося зібрати докупи застереження Ранситера. Навіть якщо з нього й небагато користі. Можливо, це навіть неправда. Це може виявитися просто деформованою та хибною думкою вмираючого мозку. Або й цілковито мертвого мозку — як у випадку з тією телерекламою. Господи, — похмуро сказав він собі. — А якщо це правда?»
Тут і там зупинялися перехожі, пильно вдивляючись у небо. Помітивши їх, Джо й собі підвів погляд. Прикривши очі від сонячних променів, що косо линули вниз, він розрізнив високо вгорі цятку, за якою тягнулися білі смуги диму. Моноплан у вишині старанно виписував слова. Поки він та інші перехожі вдивлялися в небо, димові пасмуги, вже потроху танучи, склались у напис:
Вище носа, Джо!
«Легко сказати, — подумки сказав він собі. — Легко написати».
Згорбившись від тяжкої зневіри і перших невиразних проявів жаху, що знову почав його сковувати, він почовгав у напрямку готелю Meremont.
Дон Денні зустрів його у встеленому малиновим килимом провінційному вестибюлі з високою стелею.
— Ми знайшли її, — сказав він. — Усе скінчено — принаймні, для неї. І це було не дуже весело. Я б сказав, зовсім не весело. Тепер зник Фред Зафскі. Я думав, він поїхав в іншій машині, а вони думали, що він поїхав з нами. Очевидно, він не сів у жодну. Напевне, і досі в мортуарії.
— Процес прискорився, — сказав Джо. Він запитував себе, наскільки «Убік», який знову і знову з’являвся у них перед самим носом, так і лишаючись недосяжним, міг би тут зарадити. «Мабуть, ми цього ніколи не дізнаємося», — вирішив Чип.
— Тут можна десь випити? — запитав він у Дона Денні. — І як щодо грошей? Бо мої нічого не варті.
— Мортуарій платить за все. Таку вказівку вони отримали від Ранситера.
— І за готель також? — це здалося йому дивним. Як таке можна було залагодити? — Я хочу, щоб ти поглянув на цей талон, — сказав він Дону Денні. — Поки ми самі. — Він передав йому папірець. — Я знаю, чим закінчується повідомлення. Саме тому мене не було. Намагався це з’ясувати.
Денні кілька разів перечитав напис. Потім повільно повернув талон Джо.
— Ранситер думає, що Пет Конлі бреше, — сказав він.
— Так.
— Ти розумієш, що це означає? — він різко підвищив голос. — Це означає, що вона могла все це скасувати. Все, що з нами трапилося, починаючи зі смерті Ранситера.
— Це могло б означати навіть більше, — сказав Джо.
— Твоя правда, — мовив Денні, втупившись у нього пильним поглядом. — Так, ти абсолютно правий. — Він здавався наляканим, тоді на його обличчі проступила надзвичайна метикуватість. Воно засяяло від усвідомлення. Однак це усвідомлення було невеселе й гнітюче.
— Мені не дуже хочеться про це думати, — промовив Джо. — Мені все це страшенно не подобається. Це ще гірше, набагато гірше за те, що я думав раніше або, наприклад, у що вірив Ел Геммонд. Хоч і наші попередні уявлення були доволі кепськими.
— Однак все може бути саме так, — відповів Денні.
— Поки все це відбувалося, — сказав Джо, — я повсякчас намагався зрозуміти причину. Був певен, що якщо з’ясую, чому… — «Але Ел ніколи такого не припускав, — подумки сказав він собі. — Ми обоє викинули таку можливість із голови. З поважної причини».
— Не кажи їм нічого. Це може бути неправдою. А навіть якщо це правда, то їм аж ніяк не допоможе, якщо вони її знатимуть.
— Знатимуть що? — запитала Пет Конлі, яка вже стояла у них за спинами. — Що їм не допоможе? — тепер вона вже була перед ними. В її чорних насичених очах світилися мудрість і спокій. Абсолютний спокій. — Те, що трапилося з Еді Дорн, — просто жах. І з Фредом Зафскі. Я думаю, його спіткало те саме. Нас не так і багато лишилося, еге ж? Цікаво, хто буде наступним. — Вона здавалася незворушною й зовсім не втратила контроль над собою. — Тіппі злягла у своїй кімнаті. Вона не зізнається, що почувається втомленою, але, думаю, це можна з певністю припустити. Ви згодні?
— Так, — помовчавши, відповів Дон Денні.
— Джо, як там справи з твоїм штрафом? — запитала Пет і простягнула руку. — Можна поглянути?