Джо передав їй папірець. «Ось і настав вирішальний момент, — подумав він. — Усе відбудеться саме зараз. У цей момент. За одну мить».
— А як поліцейський дізнався моє ім’я, — запитала Пет, поглянувши на талон. Вона підвела очі, пильно подивилася на Джо, а потім на Дона Денні. — Чому тут ідеться про мене?
«Вона не впізнала почерк, — зрозумів Джо. — Бо вона його не знає. Не знає так добре, як ми».
— Ранситер, — сказав він. — Це ж ти, Пет, влаштувала все це, так? За допомогою твого таланту. Ми тут через тебе.
— І ти нас знищуєш, — сказав їй Дон Денні. — Одне за одним. Але чому? — він звернувся до Джо: — Що її до цього спонукає? Ми ж заледве знайомі.
— Саме для цього ти прийшла у «Ранситер і компаньйони»? — запитав Джо. Він намагався говорити рівним голосом, але не виходило. У вухах шуміло, і він раптом відчув презирство до самого себе. — Джі Джі Ешвуд знайшов тебе й привів до нас. Він працював на Голліса, так? То ось що з нами трапилося насправді — не вибух бомби, а ти?
Пет посміхнулася.
І Джо Чип відчув, як вестибюль готелю сколихнуло від вибуху.
Розділ 13
Просто підніміть руки й одразу набудьте спокусливих форм! Новий неймовірно ніжний бюстгальтер «Убік» та спеціальний бюстгальтер-корсет «Убік» означають: підніміть руки й ваші форми одразу спокусливо заокругляться! Забезпечує надійну й пружну підтримку для грудей на цілий день за умов використання відповідно до інструкції.
Темрява гула навколо нього, прилипаючи до тіла ніби запечена як кров, вогка й тепла вовна. Жах, який пронизав його, коли здогад злився із темрявою, тепер став цілковитим і реальним. «Я виявив необережність, — усвідомив він. — Не послухав застороги Ранситера. Дозволив їй поглянути на талон».
— Що трапилося, Джо? — голос Дона Денні звучав дуже тривожно. — В чому справа?
— Все гаразд, — тепер він вже міг трохи бачити: темряву прорізали горизонтальні сірі смуги, так немов вона починала розпадатися. — Я просто втомлений, — сказав він і раптом збагнув, наскільки виснажилося його тіло. Джо не пригадував, щоб коли-небудь був настільки ж знесиленим. Ще жодного разу за все його життя.
— Давай я проведу тебе до крісла, — запропонував Дон Денні. Джо відчув, як рука Денні схопила його за плече. Відчував, як той його веде. І ця потреба у поводирі налякала Джо. Він відсмикнувся.
— Зі мною все гаразд, — повторив Чип. Обриси Денні, який стояв поруч, набували чіткості. Він зосередився на них, а потім знову розгледів вестибюль початку сторіччя, що вигравав у жовтавому світлі пишної кришталевої люстри. — Треба сісти, — сказав він, намацуючи плетене крісло.
— Що ти з ним зробила? — різко запитав Дон Денні у Пет.
— Вона нічого зі мною не робила, — відповів Джо, намагаючись звучати твердо. Однак голос його підводив, він приглушено деренчав, повнячись неприродними нотками. «Ніби в прискореному записі, — подумав Чип. — Якийсь пронизливий. Не мій».
— Так, — сказала Пет. — Я нічого не робила ані з ним, ані з будь-ким іншим.
— Я хочу піднятися нагору й лягти, — сказав Джо.
— Я знайду тобі кімнату, — стурбовано мовив Дон Денні. Він метушився навколо Джо, то з’являючись, то зникаючи разом із миготінням світла у вестибюлі. Спершу воно потемніло до тьмяно-червоного, потім стало яскравішим і врешті знову ослабло. — Побудь у кріслі, Джо. Я зараз повернуся. — Денні заквапився до адміністратора. Пет лишилася.
— Я можу тобі чимось допомогти? — привітно запитала вона.
— Ні, — йому коштувало величезних зусиль промовити це слово вголос. Здавалося, ніби воно прилипло до порожнини в його серці, і це відчуття порожнечі щосекунди зростало. — Хіба що сигарету, — сказав Джо, і вимовлене речення остаточно його виснажило. Серце важко забилося. Від такого серцебиття йому стало ще гірше. Воно навалилося на нього додатковим тягарем, немов величезна рука, що стисла його лещатами. — В тебе є сигарета? — запитав він, зумівши поглянути на неї крізь тьмяне червоне світло, крізь гарячкове, мерехтливе жевріння хиткої реальності.
— Вибач, нема — відповіла Пет.
— Що… зі мною? — спромігся промовити Джо.
— Мабуть, зупинка серця.
— Думаєш, у готелі є лікар? — вичавив він.
— Сумніваюся.
— А ти не збираєшся перевірити? Не пошукаєш?
— Я думаю, це просто психосоматичний розлад, — відповіла Пет. — Насправді ти не хворий. Незабаром одужаєш.
Повернувшись, Дон Денні сказав:
— Джо, я знайшов тобі кімнату. На другому поверсі, номер 203. — Він замовк, і Чип відчув, як той пильно його вивчає, помітив занепокоєність у погляді товариша. — Джо, вигляд у тебе жахливий. Ти дуже слабкий. Ніби ось-ось згаснеш. Господи, Джо, знаєш, на кого ти схожий? Такою була Еді Дорн, коли ми її знайшли.