— О, дурниці, — заявила Пет. — Еді Дорн померла. А Джо — живий. Правда ж, Джо?
— Я хочу піднятися нагору, — сказав той. — Хочу лягти. — Він заледве спромігся підвестися. Серце стугоніло. На якусь мить воно спинилося, ніби вагаючись, а потім забилося знову, гупаючи, немов шмат заліза, що з усієї сили вдаряється об бетон. Від кожного удару тіло Джо здригалося. — Де тут ліфт?
— Я проведу тебе, — сказав Денні і знову вчепився рукою у його плече. — Ти ж як пір’їнка. Джо, що з тобою? Ти можеш сказати? Ти знаєш? Спробуй мені пояснити.
— Він не знає, — озвалася Пет.
— Я думаю, треба покликати лікаря. Негайно, — сказав Денні.
— Ні, — заперечив Джо. «Мені покращає, якщо приляжу», — подумки сказав він собі. Чип відчував силу океану, потужний відплив, що тягнув його за собою. Він змушував Джо лягти, не залишав жодних інших бажань, окрім як простягнутися на ліжку в готельному номері. Де б ніхто його не бачив. «Мені треба сховатися. Я хочу побути на самоті. Чому?» — запитав він себе. Джо не знав. Це бажання охопило його наче інстинкт, воно було ірраціональним, і його не можна було ані збагнути, ані пояснити.
— Піду пошукаю лікаря, — сказав Денні. — Пет, лишайся з ним. Не зводь з нього очей. Я повернуся, щойно зможу. — Він подався геть. Джо невиразно бачив, як віддаляється його постать. Здавалося, ніби Денні стискався, поступово дрібнів. А потім зник повністю. Патриція Конлі лишилася, проте від того він не почувався менш самотнім. Його ізольованість, попри її фізичну присутність, стала абсолютною.
— Що ж, Джо, — спитала вона, — чого ти хочеш? Що я можу для тебе зробити? Просто скажи.
— Ліфт, — мовив він.
— Провести тебе до ліфта? Залюбки, — вона рушила вперед, а він, як міг, поплентався за нею. Йому здавалося, що вона пересувається незвично швидко. Пет не підчікувала на нього й не озиралася: йому ледве вдавалося тримати її в полі зору. «Це все моя уява, — запитував Джо у себе, — чи вона й справді так швидко рухається? Схоже, проблема в мені. Це я загальмований, стиснутий силою тяжіння». Його світ перетворився на чисту масу. Джо сприймав себе тільки в одній формі — як об’єкт, на який тисне велетенська вага. Єдина риса, єдина ознака. І єдине відчуття. Інерція.
— Не так швидко, — попросив він. Тепер він її уже не бачив. Граційно рухаючись, Пет зникла з його очей. Зупинившись, не маючи сил іти далі, він важко дихав. Відчував, як по обличчю скочується піт, а в очах пече від солоної вологи. — Стривай, — гукнув Джо.
Пет повернулася. Він розгледів її обличчя, коли та схилилася, щоби подивитися на нього. Джо вразив її досконалий спокійний вираз. Байдужість, з якою вона його роздивлялася, наукова безсторонність її погляду.
— Витерти тобі обличчя? — запитала Пет і витягнула носовичок, маленький та вишуканий, з мереживним краєм. Вона посміхнулася так само, як і раніше.
— Просто проведи мене у ліфт. — Він змусив своє тіло рухатися вперед. Один крок. Два. Тепер міг вже розрізнити ліфт і кількох людей, які чекали поблизу. Над розсувними дверима — стара шкала зі стрілкою. Химерна барокова стрілка погойдувалася між трійкою та четвіркою, тоді перемістилася ліворуч, вказавши на трійку, і врешті загойдалася між трійкою та двійкою.
— За мить буде тут, — мовила Пет і дістала з сумочки сигарети та запальничку. Закуривши й випустивши з ніздрів клубок сірого диму, вона сказала:
— Це дуже старий ліфт, — дівчина спокійно склала руки на грудях. — А знаєш, що я думаю? Я думаю, це одна з тих старих відкритих металевих кліток. Вони тебе лякають?
Стрілка вже минула двійку й зависла над одиницею. Врешті пірнула донизу. Двері відчинилися.
Джо побачив ґратчасту оболонку кабіни, прикрашену химерними металічними візерунками, а також ліфтера у формі, який сидів на табуреті, тримаючи руку на важелі управління.
— Їдемо вгору, — сказав ліфтер. — Заходьте, будь ласка, всередину.
— Я туди не зайду, — сказав Джо.
— Чому? — запитала Пет. — Думаєш, трос порветься? Ти цього боїшся? Я ж знаю, що ти наляканий.
— Ел теж таке бачив, — відповів він.
— Ну, Джо, — мовила Пет, — єдиний інший спосіб піднятися до кімнати — це сходи. А в твоєму стані ти туди не видряпаєшся.
— Тоді піду сходами. — Джо рушив, намагаючись їх відшукати. «Я не бачу! — подумки сказав він собі. — Мені не вдасться їх знайти!» Тягар тиснув на його легені, від цього дихання ставало важким і болісним. Джо мусив зупинятися й зосереджуватися на тому, щоби вдихнути повітря — на більше сил не лишалося. «Може, це і справді серцевий напад, — думав він. — Якщо так, то мені не можна підійматися сходами». Але прагнення це зробити стало ще більшим, Джо охоплювала непереборна потреба побути на самоті. Замкнутися в порожній кімнаті, подалі від усіх, зануритися у тишу й нерухомість. Просто простягнутися на ліжку, не маючи потреби говорити або рухатися. Втекти від необхідності давати собі раду з проблемами чи людьми. «І ніхто навіть не знатиме, де я», — роздумував він. З якоїсь причини це здавалося дуже важливим. Чип хотів стати невідомим і невидимим, жити непоміченим. «Особливо для Пет. Тільки не вона. Не можна, щоб вона була поряд».