— Він у мене. — Джо пошукав у кишенях.
Куртка, яка тепер вже перетворилася на лахміття, злетіла з нього, і з верхньої кишені вислизнув ключ. Він упав на дві сходинки нижче. Чип не зміг би до нього дотягнутися.
— Я допоможу, — жваво сказала Пет. Метнувшись повз Джо, вона підібрала ключ й підняла його вгору, щоб роздивитися проти світла, а потім поклала зверху сходів, на перило. — Ось, забереш, коли піднімешся. Твоя винагорода. Гадаю, кімната ліворуч, орієнтовно четверті двері по коридору. Доведеться рухатися повільно, проте тобі буде набагато легше, коли здолаєш сходи. Коли не доведеться більше дертися нагору.
— Я бачу, — сказав Джо. — Ключ. І верхівку. Бачу верхівку сходів. — Вчепившись обома руками за поручень, він потягнув себе вгору і піднявся на три сходинки одним пекельним ривком, який відібрав у нього останні сили. Джо відчув, наскільки це його виснажило: вага, що тяжіла над ним, зросла, холод посилився, його тіло ще більше втратило свою життєву щільність. Проте…
Він дістався вершини.
— Бувай, Джо, — сказала Пет. Вона нависнула над ним, трохи схиливши коліна, щоб він міг розгледіти її обличчя. — Ти ж не хочеш, щоб до тебе увірвався Дон Денні? Лікар тобі не допоможе. То я скажу йому, що попросила адміністратора викликати таксі й тебе повезли до лікарні на інший кінець міста. Так тобі ніхто не докучатиме. Зможеш побути цілком на самоті. Згоден?
— Так, — відказав він.
— Ось ключ. — Пет поклала холодний металевий предмет у його долоню й зімкнула пальці руки навколо нього. — Не впадай у відчай, як кажуть тут, у 1939-му. І не бери дерев’яних п’ятаків. Тут теж так кажуть. — Дівчина легко скочила на ноги, якусь мить стояла, пильно його розглядаючи, а тоді помчала через вестибюль до ліфта. Він бачив, як Пет натискає кнопку, чекає, бачив, як розсуваються двері. Потім вона зникла.
Схопивши ключа, Джо спробував невпевнено підвестися. Напівзігнутий, він проплентався коридором, спираючись об стіну, а тоді повернув ліворуч і рушив вперед, крок за кроком, й далі шукаючи руками опору в стіні. «Темрява, — подумав він. — Світла немає». Він з усієї сили заплющив очі, потім розплющив їх і кілька разів моргнув. Піт, що котився обличчям, і досі його засліплював та пік. Джо не міг сказати, чи коридор і справді був темний, чи це згасав його зір.
Поки дістався до перших дверей, сили покинули його настільки, що знову довелося повзти. Джо підвів голову, щоб роздивитися номер на дверях. Ні, не той. Поповз далі.
Знайшовши правильні двері, Джо був змушений випрямитися й обіпертися, щоб просунути ключ у замок. Це зусилля його доконало. І далі тримаючи ключ у руці, він упав на підлогу. Ударився головою об двері й гепнувся на просочений пилом килим, що тхнув старістю, зношеністю й холодною смертю. «Я не зможу увійти до кімнати, — усвідомив Джо. — Мені не вистачить сил, щоб підвестись».
Але він мусив. Тут його могли помітити.
Схопившись обома руками за ручку, він іще раз натужно звівся на ноги. Джо всім тілом спирався на двері, поки його тремтяча рука штрикала ключем у напрямку ручки й замка. У такий спосіб щойно Джо поверне ключ, двері відчиняться і він полетить всередину. «А тоді, — подумав він, — якщо мені вдасться зачинити двері й дістатися до ліжка, все буде скінчено».
Замок заскрипів. Металева пластина сховалася. Двері відчинилися, й Джо ринув донизу, розпростерши руки. Здавалося, що підлога піднялася йому назустріч. Він розпізнавав форми на килимі: завитки, візерунки й квіткові орнаменти — червоні та золоті, проте вже вичовгані й вицвілі. Кольори потьмяніли. І вдаряючись об підлогу, хоч і майже не відчуваючи болю, він подумав: «Ця кімната дуже стара. Коли готель тільки-но звели, ліфт, напевне, і був таким — відкритою залізною кліткою. Тож я побачив реальний ліфт, — подумки промовив Джо, — справжній, яким він був на початку».
Якийсь час він лежав, а потім, ніби відповідаючи на чийсь поклик, знову почав рухатися. Він змусив себе звестися на коліна, обіпершись на руки… «Мої руки, — подумав Джо. — Святий Боже. Ніби з пергаменту. Жовті й вузлуваті, схожі на гузно запеченої, висушеної індички. Шкіра шорстка, немов нелюдська. Вкрита зародковим пір’ям, ніби я деградував на мільйони років, перетворився на істоту, яка літає і плаває, використовуючи шкіру як вітрило».
Розплющивши очі, він почав шукати поглядом ліжко, намагаючись його розгледіти. На іншому кінці кімнати крізь павутину штор довкола великого вікна просочувалося сіре світло. Джо побачив потворний туалетний столик на тонких ніжках. Далі було ліжко з мідними набалдашниками, що прикрашали боковини з ґратчастим орнаментом. Прутики в боковинах були вигнуті й нерівні, ніби роки, впродовж яких використовували ліжко, викрутили їх і деформували лаковані дошки в узголів’ї. «Хай там що, я хочу на нього залізти», — подумки сказав собі Джо. Він потягнувся вперед, ковзнув підлогою і затягнув себе глибше до кімнати.