— Еді Дорн, — сказав Ранситер. — Так, ви тут, — він зиркнув на неї та на чоловіка поряд. — Геммонд. Гаразд, Геммонд. Тіппі Джексон, — Ранситер запитально поглянув на групу людей перед собою.
— Поспішала як могла, — сказала місіс Джексон.— Ви дали мені не так багато часу, містере Ранситер.
— Джон Ілд, — вів Ранситер далі.
Підліток зі скуйовдженим кучерявим волоссям буркнув щось у відповідь. Джо помітив, що самовпевненості у нього, здається, поменшало. Натомість хлопець мав задумливий і навіть дещо приголомшений вигляд. «Було б цікаво довідатися, що він пам’ятає,— подумав Джо, — що усі вони пам’ятають, як поодинці, так і разом».
— Франческа Спеніш,— оголосив Ранситер.
Яскрава, схожа на циганку чорнява жінка, від якої віяло особливо помітною напругою, мовила:
— Містере Ранситер, поки ми кілька хвилин чекали у приймальні, я почула загадкові голоси, які мені дещо розповіли.
— Ви Франческа Спеніш? — терпляче запитав Ранситер. Вигляд у нього був ще більш втомлений, аніж зазвичай.
— Так. Завжди була нею. І завжди буду, — голос міс Спеніш лунав дуже переконливо. — Дозвольте, я розповім вам те, що сказали мені голоси.
— Можливо, пізніше, — відповів Ранситер, переходячи до наступної особової справи.
— Я мушу про це розповісти, — заявила міс Спеніш тремтливим голосом.
— Гаразд,— сказав Ранситер.— Зробимо на кілька хвилин перерву, — він висунув шухляду, дістав звідти таблетку амфетаміну й проковтнув її не запиваючи. — Послухаймо, що вам повідомили ті голоси, міс Спеніш, — він зиркнув на Джо, стенаючи плечима.
— Хтось, — мовила вона, — незадовго до цього переніс нас усіх в інший світ. Ми населяли його, жили в ньому наче його повноправні громадяни, а потім якась потужна, всемогутня сила повернула нас у наш власний всесвіт.
— То була Пет, — сказав Джо Чип, — Пет Конлі. Яка сьогодні почала у нас працювати.
— Тито Апостос, — знову мовив Ранситер. Він витягнув шию, вишукуючи його серед присутніх у кімнаті, — ви тут?
Лисий чоловік із цапиною борідкою вказав на себе. Він був одягнений у старомодні золотаві штани, що звужувалися на стегнах, однак у незбагненний спосіб мав доволі стильний вигляд. Можливо, завдяки ґудзикам розміром із яйце на буро-зеленій блузі. В усякому разі він аж світився поважністю та незвичайною величчю. На Джо він справив неабияке враження.
— Дон Денні, — сказав Ранситер.
— Тут, сер, — озвався впевнений баритон, наче голос сіамського кота. Він належав ставному, серйозному на вигляд індивіду, який виструнчено сидів на стільці, поклавши руки на коліна. Був одягнений у поліестеровий дірндль[5] та ковбойські шкіряні штани, всіяні зірочками з імітації срібла, а його довге волосся було сховане під сіточкою. На ногах чоловік мав сандалі.
— Ви — антивоскреситель,— сказав Ранситер, гортаючи його справу. — Єдиний, який у нас є.
А потім звернувся до Джо:
— Цікаво, чи він нам знадобиться. Можливо, його варто замінити ще одним антителепатом. Що більше їх матимемо, то краще.
— Ми повинні передбачити всі можливості,— відповів Джо. — Оскільки не знаємо, у що вплутуємося.
— Мабуть, так,— кивнув Ранситер.— Гаразд. Семмі Мундо.
Молодий, вбраний у максі-спідницю, чоловік з невеличким носом і недорозвинутою, схожою на диню головою нерішуче підняв руку — цей його рух був схожий радше на спазм або тик. «Так, ніби його анемічне тіло зробило це мимоволі, саме собою», — подумав Джо. Він знав цього молодика. Мундо здавався набагато молодшим, аніж був насправді. Процеси його розумового й фізичного розвитку вже давно зупинилися. У певному сенсі Мундо мав інтелект єнота: він міг ходити, їсти, митися і навіть — якщо це можна було так назвати — говорити. Однак його антителепатичні здібності були видатними. Якось він сам-один заглушив С. Доула Меліпоуна — журнал для персоналу їхньої компанії потім гримів про це ще багато місяців.
— О так,— сказав Ранситер.— А тепер ми переходимо до Венді Райт.
Як завжди, коли траплялася нагода, Джо кинув довгий, проникливий погляд на дівчину, яку охоче зробив би своєю коханкою або й навіть одружився би з нею, що було би ще краще. Здавалося неймовірним, що Венді Райт складалася з крові та внутрішніх органів, як і решта людей. Поряд із нею він почувався присадкуватим, масним, спітнілим та неосвіченим нікчемою, у якого бурчав живіт і свистіло в носі. Біля неї він починав усвідомлювати фізичні механізми, що підтримували його життя, всю ту машинерію, труби і клапани, газові компресори і паски вентиляторів, що невпинно й важко трудилися всередині його тіла над заздалегідь програшною справою, яка врешті-решт була приречена на поразку. Споглядаючи її обличчя, він розумів, що його власне було лише крикливою маскою. Вигляд її тіла змушував Джо думати, що його радше нагадувало дешеву іграшку на пружині. Всі відтінки її тіла мали у собі якусь витонченість, немов купалися у відблисках непрямого світла. Її очі, ці зелені відшліфовані камені, дивилися на все безпристрасно. Він ще ніколи не бачив у них ані страху, ані відрази, ані презирства. Вона приймала все, що бачила. Зазвичай вона здавалася спокійною. Але найбільше вражала його своєю стійкістю, незворушною холоднокровністю, що не піддавалася втомі й виснаженню, фізичним хворобам або занепаду. Мабуть, їй було близько двадцяти п’яти чи двадцяти шести, але він не міг уявити її молодшою, і, звісно ж, вона ніколи не постаріє. Для цього вона надто міцно тримала під контролем себе та зовнішню реальність.
— Я тут, — м’яко і спокійно озвалася Венді.
Ранситер кивнув.
— Гаразд. Лишається тільки Фред Зафскі.
Він зосередив погляд на млявому чоловікові середнього віку й неприродного вигляду з великими ступнями, масним волоссям, землистою шкірою та надміру випнутим адамовим яблуком. Для цієї зустрічі той одягнувся у пряму сукню, що кольором нагадувала зад бабуїна.
— Певно, це ви.
— Ваша правда,— погодився Зафскі й захихотів.— Важко було мене вирахувати?
— Господи, — мовив Ранситер, захитавши головою. — Що ж, ми мусимо включити в команду одного антипаракінетика. Щоб перестрахуватися. І це ви.
Він жбурнув документи на стіл і взявся шукати свою зелену сигару.
— Оце і вся група, — сказав він Джо. — А також ми з тобою. Хочеш внести якісь фінальні зміни?
— Я задоволений, — відповів той.
— Гадаєш, ця ватага інерціалів — найкраща комбінація, яку ми можемо запропонувати? — Ранситер пильно дивився на нього.
— Так,— сказав Джо.
— І вони досить сильні, щоб здолати псі Голліса?
— Так, — повторив Джо.
Хоча насправді думав інакше.
Він і сам до кінця не розумів, що саме йому не подобалося. Звісно, то було нераціональне відчуття. Потенціал сили контрполя одинадцяти інерціалів мав би бути величезним. Та все ж...
— Містере Чип, можна вас на хвилинку? — містер Апостос, лисий і бородатий чоловік у блискучих золотавих штанях смикав Джо Чипа за руку. — Я хотів би обговорити те, що пережив минулої ночі, ближче до ранку. Схоже, що в гіпнагогічному стані я увійшов в контакт з одним, а можливо, й двома співробітниками містера Голліса. Ймовірно, то був телепат, що працював у команді з ясновидцем. Гадаєте, про це варто розповісти містеру Ранситеру? Це важливо?
Вагаючись, Джо поглянув на Ранситера. Той сидів у своєму улюбленому помпезному кріслі, намагаючись заново розкурити гаванську сигару. Щоки Ранситера позападали, він здавався жахливо стомленим.
— Ні, — сказав Джо. — Облиште.
— Леді й джентльмени, — почав Ранситер, говорячи гучно, щоб перекричати загальний гамір.— Зараз ми вирушаємо на Місяць: ви, одинадцятеро інерціалів, Джо Чип, я і Зоя Вірт, представниця нашого клієнта, — усього чотирнадцять людей. Ми полетимо власним кораблем, — він дістав свій круглий, золотий, безнадійно застарілий кишеньковий годинник і пильно подивився на нього. — Третя тридцять. «Претфол II»[6] стартує з головного посадково-злітного майданчика на даху о четвертій.
5
Сукня з тісним ліфом і широкою спідницею в складку, характерна для німецькомовних жителів альпійських регіонів.