— Якщо нам вдасться вчасно помістити Ранситера у холодильний контейнер,— пояснював Джо, поки вони з Елом Геммондом несли їхнього шефа, який, очевидно, помирав, до ліфта, — він усе ще зможе керувати фірмою. Так само, як його дружина.
Він ліктем натиснув кнопку виклику.
— Марно сподіватися, що ліфт і досі працює, — сказав він. — Цілком імовірно, що вони вимкнули електрику в момент вибуху.
Однак ліфт прибув. Джо й Ел квапливо занесли Ранситера до кабіни.
— Ті троє з вас, у кого є зброя, — наказав Джо, — їдете з нами. Решта...
— До дідька все це, — озвався Семмі Мундо. — Ми не хочемо стирчати тут, чекаючи на ліфт. Може, він ніколи не повернеться, — чоловік рушив уперед із заціпенілим від панічного страху обличчям.
— Ранситер поїде першим, — різко мовив Джо. Він натиснув кнопку, і двері зачинилися, лишаючи в кабіні тільки Ела Геммонда, Тито Апостоса, Венді Райт, Дона Денні і Ґлена Ранситера.
— У нас не було іншого вибору, — сказав він їм, поки ліфт підіймався. — До того ж, якщо люди Голліса чекають нагорі, то схоплять нас першими. Тільки вони не очікують побачити нас озброєними.
— Власне, є такий закон... — зауважив Дон Денні.
— Погляньте, чи він іще живий,— звернувся Джо до Тито Апостоса.
Схилившись, Апостос оглянув нерухоме тіло.
— Досі слабко дихає. У нас усе ще є шанс.
— Так, шанс,— сказав Джо. Він і досі відчував заціпеніння — як фізичне, так і психологічне — яке охопило його у мить вибуху. Чип відчував холод та оніміння, і, схоже, його барабанні перетинки були пошкоджені. «Щойно повернемося на корабель,— міркував він,— і помістимо Ранситера у холодильний контейнер, зможемо відправити сигнал тривоги у Нью-Йорк, попередимо всіх колег. Та й, власне, всі організації запобігання. Якщо не зможемо злетіти, вони прийдуть на допомогу.
Але насправді з цього, мабуть, нічого не вийде. Бо до того часу, поки учасники Асоціації дістануться Місяця, всі, хто потрапив до підземної пастки у шахті ліфта, а також на борту корабля, будуть мертвими. Отже, насправді шансів немає».
Тито Апостос перервав його роздуми:
— Треба було впустити у ліфт більше людей. Потіснившись, ми могли б забрати решту жінок,— він докірливо зиркнув на Джо, руки Тито тремтіли від хвилювання.
— У нас більше шансів загинути, ніж у них,— сказав Джо. — Голліс очікує, що ті, хто вижив після вибуху, скористаються ліфтом, що ми й робимо. Можливо, саме тому вони не вимкнули електрику. Вони знають, що нам потрібно повернутися на корабель.
— Ти вже казав нам про це, Джо, — мовила Венді Райт.
— Я намагаюся логічно пояснити свої вчинки, — відповів він, — те, чому вирішив залишити їх унизу.
— А що з талантом новенької? — запитала Венді. — Цієї похмурої брюнетки, що презирливо зиркає на всіх і кожного, Пет Як-там-її. Ти міг би попросити її повернутися в минуле до тієї миті, коли Ранситера було поранено. Вона могла б усе змінити. Чи ти забув про її вміння?
— Так, — напружено сказав Джо. Він і справді забув, збитий із пантелику димом та панікою.
— Повертаймося назад,— запропонував Тито Апостос. — Як ви кажете, люди Голліса чекатимуть нас на поверхні. Тож ми у більшій небезпеці...
— Ми вже на поверхні. Ліфт зупинився,— сказав Дон Денні. Блідий і заціпенілий, він стривожено облизував губи, спостерігаючи за тим, як двері почали автоматично відчинятися.
Вони побачили ескалатор, що рухався вгору до вестибюлю, в кінці якого за дверима з повітряної мембрани можна було розгледіти корпус корабля. Він був таким самісіньким, яким вони його залишили. Між ними й кораблем не було жодної перепони.
«Дивно, — подумав Джо Чип. — Невже вони вирішили, що вибух людиноподібної бомби знищив нас усіх? Очевидно, щось у їхньому плані пішло не так: спочатку під час самого вибуху, потім те, що вони не вимкнули живлення, а тепер — ось цей порожній коридор».
— Я думаю, — сказав Дон Денні, поки Геммонд і Чип несли Ранситера від ліфта до ескалатора, — їхній план зіпсувало те, що бомба піднялася до стелі. Схоже, вона була осколкового типу, а основна маса шрапнелі ударила по стінах у нас над головами. Гадаю, вони навіть не припускали, що комусь із нас вдасться вижити, тому й не вимикали електрику.
— Що ж, в такому разі треба дякувати Богу, що вона піднялася, — сказала Венді Райт. — Господи, як тут холодно. Певно, бомба вивела з ладу систему опалення, — було помітно як вона тремтіла.
Ескалатор рухався з жахливою повільністю. Джо здалося, що минуло зо п’ять чи шість хвилин, перш ніж доріжка доправила їх до подвійної повітряної мембрани дверей. Цей нестерпно повільний рух видався йому найгіршим з усього, що трапилося, так ніби Голліс влаштував це навмисно.
— Стривайте! — позаду них пролунав голос і почулися кроки. Тито Апостос обернувся, наставивши пістолет перед собою, проте одразу ж його опустив.
— Це решта наших, — пояснив Дон Денні Джо, який не міг озирнутися, бо вони з Елом саме намагалися пронести тіло Ранситера через дворівневу систему дверей із повітряною мембраною.— Вони всі вийшли, все гаразд, — Дон помахав їм зброєю, аби ті поквапилися. — Сюди! Ну ж бо!
Пластиковий тунель і досі з’єднував корабель із вестибюлем. Джо чув під ногами характерний глухий звук і дивувався: «Невже вони дозволять нам втекти? Чи, можливо, вони чекають на нас у кораблі? Схоже на те, ніби якась зла сила грається з нами, дозволяючи налякано тікати, мов безмозким мишам. Це її тішить. Наші зусилля для неї розвага. А коли ми забіжимо достатньо далеко, її кулак стиснеться навколо нас і викине наші розчавлені останки на повільну рухому доріжку ескалатора, як це вже трапилося з Ранситером».
— Денні,— сказав Чип.— Ти зайдеш на борт першим. Перевіриш, чи на нас там не чекають.
— А якщо чекають? — запитав Денні.
— Тоді повернешся, — роздратовано відповів Джо, — і скажеш нам. Ми здамося. А потім вони нас доб’ють.
— Скажи Пет Як-там-її скористатися її вмінням, — озвалася Венді Райт. Її голос звучав тихо, але наполегливо. — Будь ласка, Джо.
— Спробуймо спершу потрапити на корабель,— сказав Тито Апостос. — Мені не подобається ця дівчина, я не довіряю її таланту.
— Ти не розумієш ані її, ані її таланту, — відповів Джо.
Він спостерігав, як маленький кістлявий Дон Денні помчав тунелем, пововтузився трохи з перемикачами, які відкривали вхід до корабля, а потім зник усередині.
— Він уже не повернеться, — сказав Джо, важко дихаючи.
Здавалося, що тіло Ґлена Ранситера поважчало, він заледве його тримав.
— Покладімо його поки тут, — мовив він до Ела Геммонда. Вони обережно опустили тіло на підлогу.
— Як на старого, він надто важкий,— сказав Джо, випрямляючись.— Я поговорю з Пет,— пообіцяв він Венді.
Решта вже наздогнала їх. Усі стривожено юрмилися у з’єднувальному тунелі.
— Яке фіаско,— важко видихнув він, — а ми сподівалися, що це стане нашою великою справою. Хто б міг подумати. Цього разу Голліс справді нам допік.
Він жестом підкликав до себе Пет. Її обличчя вкривали брудні плями, а синтетична безрукавка розірвалася — можна було розгледіти еластичну стрічку, що елегантно підтримувала груди: на ній були витиснуті рельєфні блідо-рожеві геральдичні лілії. Без жодної логічної на те причини ця цілком безглузда інформація закарбувалася у його свідомості.
— Послухай, — звернувся до неї Джо, кладучи руку на плече і дивлячись прямо у вічі. Вона спокійно глянула на нього. — Ти можеш повернути все назад? До того, як здетонувала бомба? І врятувати Ґлена Ранситера?
— Тепер вже запізно, — відповіла Пет.
— Чому?
— Тому. Забагато часу минуло. Треба було робити це одразу.
— То чому ж ти не зробила? — розлючено запитала Венді Райт.
Пет відвела погляд від Джо і зиркнула на неї.
— А ти про це подумала? І якщо подумала, то чому ж не сказала? Ніхто не сказав.
— Тож ти не почуваєшся відповідальною, — сказала Венді,— за смерть Ранситера. Хоча твій талант міг би її анулювати.
Пет розсміялася.
— Нікого немає, — повідомив Дон Денні, повернувшись із корабля.