— Був його гордістю й втіхою, — виправила Френсі Спеніш.
— Я не готовий із цим змиритися, — сказав Джо. Він увів червону картку в отвір телефона. — Надайте мені актуальний номер мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія.
— Цей корабель і досі його гордість та втіха, тому що Ранситер досі існує,— мовив він до Френсі Спеніш.
Перфокарта з оновленим номером вискочила з апарата. Джо вставив її у приймальний отвір. Цього разу комп’ютеризований механізм телефона не відмовив. На екрані з’явилося хворобливе, трохи розпусне обличчя невтомного улесливого керівника мораторіуму «Любі браття». Джо одразу пригадав, яку неприязнь той у нього завжди викликав.
— Мене звати гер Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Ви звернулися до нас, аби ми розділили ваш смуток, сер? Дозвольте записати ваше ім’я й адресу, щоб я мав змогу перетелефонувати, якщо зв’язок обірветься,— власник мораторіуму був завжди напоготові.
— Стався нещасний випадок, — сказав Джо.
— Те, що ми називаємо нещасним випадком, — відповів фон Фоґельзанґ, — є проявом Божого промислу. В певному сенсі все життя можна назвати випадком. Однак насправді...
— Я не хочу вдаватися в теологічні дискусії, — перебив його Джо. — Точно не зараз.
— Зараз і саме зараз той час, коли віра приносить найбільшу розраду. Небіжчик — ваш родич?
— Наш роботодавець, — відповів Джо. — Ґлен Ранситер із «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк. У вас перебуває його дружина Елла. Ми приземлимося за вісім-дев’ять хвилин. Ви можете приготувати для нас один із ваших холодильних фургонів?
— Він зараз у контейнері?
— Ні, — відказав Джо. — Він вигрівається на пляжі в Тампі, у Флориді.
— Припускаю, що ваша дотепна відповідь означає «так».
— Нехай фургон чекає на нас у цюрихському космопорту, — сказав Джо і роз’єднав зв’язок.
«Здуріти, з ким нам віднині доведеться мати справу», — подумав він.
— Ми дістанемо Рея Голліса,— заявив він інерціалам, що зібралися довкола нього.
— Замість містера Фоґельзанґа? — не зрозумів Семмі Мундо.
— Дістанемо, тобто знищимо,— пояснив Джо.— За те, що він скоїв.
«Ґлен Ранситер, — думав він, — стоїть заморожений у прозорому пластиковому контейнері, прикрашеному пластиковими бутонами троянд. Пробуджується до напівжиття на одну годину на місяць. Згасає, слабне, стає дедалі кволішим... Господи,— він був у відчаї.— З усіх людей на світі. Людина, яка зараз нам так потрібна. І яку так переповнювало життя».
— У будь-якому разі тепер він буде ближче до Елли, — сказала Венді.
— Певною мірою,— погодився Джо.— Сподіваюся, ми встигли вкласти його у холодильний контейнер, перш ніж... — він не договорив, не бажаючи висловлювати своїх страхів. — Не люблю мораторіумів. А також їхніх власників. І мені не подобається Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Чому Ранситер надає перевагу швейцарським мораторіумам? Що не так із мораторіумом у Нью-Йорку?
— Це швейцарський винахід, — відповіла Еді Дорн. — І, згідно з незалежними дослідженнями, середня тривалість напівжиття у швейцарському мораторіумі на дві повних години довша, ніж у наших. Схоже, у швейцарців є свої секрети.
— ООН мала б заборонити напівжиття,— мовив Джо,— як втручання у природний цикл народження та смерті.
Ел Геммонд глузливо додав:
— Якби Бог схвалював напівжиття, то ми б народжувалися у контейнері, наповненому сухим льодом.
Дон Денні, що стояв біля контрольної панелі, сказав:
— Ми вже у зоні дії цюрихського мікрохвильового передавача. Решту вони зроблять самі.
Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.
— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.
— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.
«Мало б насторожити Ранситера»,— усвідомив він.
— Через оту прогалину в законі, пов’язану з адмініструванням Місяця. Ранситер завжди говорив: «Ставтеся з підозрою до завдань, для виконання яких треба покидати Землю». Якби він був живий, саме це він зараз і сказав би. «Тим паче не ведіться, якщо потрібно летіти на Місяць. Надто багато організацій запобігання паранормальним втручанням вже на цьому обпеклося».
«Якщо він все таки прокинеться в мораторіумі, — подумав Джо, — це будуть його найперші слова. „Я завжди з підозрою ставився до Місяця“, — скаже він. Але його настороженість виявилася недостатньо сильною. Справа обіцяла надто великий прибуток. Він не міг втриматися. От на цю приманку вони його й спіймали. Він завжди знав, що все так і скінчиться».
Задні двигуни, вимкнені цюрихським мікрохвильовим передавачем, досі гуділи. Корабель затрусило.
— Джо,— сказав Тито Апостос,— тобі доведеться сказати Еллі про Ранситера. Ти це розумієш?
— Я думаю про це, відколи ми вилетіли з Місяця і рушили додому, — відповів Джо.
Різко сповільнившись, корабель готувався до посадки за допомогою своїх численних гомеостатичних допоміжних систем.
— І ще,— сказав Джо,— я мушу сповістити Асоціацію про те, що трапилося. Вони зітруть нас на порох. Одразу скажуть, що ми пішли туди як вівці на забій.
— Але ж Асоціація — наші друзі,— зауважив Семмі Мундо.
— Після такого фіаско у нас немає друзів, — відповів Ел Геммонд.
На краю цюрихського посадкового поля на них чекав гвинтокрил на сонячних батареях з логотипом мораторіуму «Любі браття». Поряд із ним стояв схожий на жука чоловік, одягнений за континентальною модою: твідова тога, м’які шкіряні мокасини, кармазиновий пояс і пурпурна тюбетейка з гвинтом літака. Власник мораторіуму подріботів до Джо, виставивши вперед руку в рукавичці, коли той ступив із трапа на рівну поверхню Землі.
— Судячи з вашого вигляду, радісною подорож не була,— сказав фон Фоґельзанґ, коли вони швидко потиснули руки. — Дозвольте моїм співробітникам піднятися на борт вашого симпатичного корабля і розпочати...
— Так, — обірвав його Джо. — Заходьте на борт і забирайте його.
Засунувши руки в кишені, він поплентався до кав’ярні біля посадкового поля, почуваючись пригнічено й похмуро. «Відтепер все буде як зазвичай,— усвідомив він.— Ми повернулися на Землю. Голліс нас не знищив — нам пощастило. Операція на Місяці, жахливе, огидне випробування, спроба заманити нас у пастку — тепер це все у минулому. Починається новий етап. І у нас немає над ним безпосередньої влади».
— П’ять центів, будь ласка, — сказали двері кав’ярні, відмовляючись відчинятися.
Він зачекав, поки якась парочка вийшла з кав’ярні, обережно протиснувся досередини, знайшов вільне місце і сів. Зсутулившись, поклавши руки на прилавок та зчепивши пальці в замок, він вивчав меню.
— Кави, — попросив Джо.
— Вершки чи цукор? — пролунало з гучномовця пересувної башточки, яка господарювала у кав’ярні.
— І те, й інше.
Віконечко прочинилося, чашка кави, два крихітних пакетики цукру і схожий на пробірку контейнер із вершками ковзнули вперед й опинилися перед ним на барній стійці.
— Один міжнародний поскред, будь ласка, — почулося з гучномовця.
— Спишіть із рахунку Ґлена Ранситера, компанія «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк,— відповів Джо.
— Введіть відповідну кредитну картку, — сказав гучномовець.
— Уже п’ять років, як вони заборонили мені користуватися кредитними картками,— мовив Джо.— Я й досі виплачую те, що заборгував у...
— Один поскред, будь ласка,— повторив динамік. Він почав загрозливо цокати.— Інакше через десять секунд я повідомлю в поліцію.
Джо передав поскред. Цокання припинилося.
— Нам такі як ви не потрібні, — почулося з динаміка.
— Одного дня,— розлючено мовив Джо,— такі як я повстануть і повалять вас, поклавши край тиранії гомеостатичних машин. Повернеться час людських цінностей, співчуття і звичайного тепла. І коли це трапиться, такі, як я, що пройшли крізь тяжкі випробування й справді потребують трохи гарячої кави, щоб стати на ноги і діяти далі, коли конче потрібно діяти, отримають гарячу каву, незалежно від того, є у них поскред чи ні.— Він підняв мініатюрний тюбик з вершками, але одразу поклав його на місце. — До того ж ваші вершки, молоко, чи що б там не було — скисли.