Гучномовець мовчав.
— Невже ви нічого не зробите? — запитав Джо. — Ви не вмовкали, коли хотіли отримати від мене поскред.
Платні двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення зайшов Ел Геммонд. Він закрокував до Джо й сів поруч.
— Працівники мораторіуму забрали Ранситера у гвинтокрил. Вони готові злітати й хочуть знати, чи ти плануєш до них приєднатися.
— Поглянь на ці вершки, — відповів Джо. Він підняв тюбик. Рідина обліпила стінки густими грудочками. — Ось що отримуєш за поскред в одному з найсучасніших, технологічно найрозвинутіших міст на Землі. Я не піду звідси, поки не отримаю компенсації: або мені повернуть мій поскред, або замінять вершки на свіжі, щоб я міг випити кави.
Поклавши руку на плече Джо, Ел Геммонд втупився у нього пильним поглядом:
— У чому річ, Джо?
— Спершу сигарета, — відповів Джо. — Потім довідник дворічної давності на кораблі. А тепер мені подають вершки, що скисли тиждень тому. Я не розумію, Еле.
— Випий каву без вершків,— сказав Ел.— І сідай у гвинтокрил, щоб вони мали змогу відвезти Ранситера в мораторіум. Ми всі чекатимемо твого повернення на кораблі. А потім подамося до найближчого офісу Асоціації й детально відзвітуємо про те, що трапилося.
Джо підніс чашку з кавою і помітив, що напій був холодний та застояний і здавався звареним дуже давно: поверхню вкривала піниста пліснява. Він з огидою поставив її на місце. «В чому річ? — подумав він, — що зі мною відбувається?» Його огида раптом переросла у дивну невиразну паніку.
— Ну ж бо, Джо,— підганяв його Ел, міцно тримаючи за плече. — Облиш цю каву. Це неважливо. Зараз важливо доправити Ранситера до...
— Знаєш, хто дав мені той поскред? — запитав Джо. — Пет Конлі. І я одразу зробив з ним те, що завжди роблю з грішми. Пустив його на вітер. На чашку торішньої кави. — Він підвівся зі стільця, скоряючись руці Геммонда. — То, може, поїдеш зі мною в мораторіум? Мені знадобиться підтримка, особливо під час розмови з Еллою. Що робити? Звинувачувати в усьому Ранситера? Говорити, що летіти на Місяць було його рішенням? Це ж правда. Чи, може, сказати їй щось інше, сказати, що корабель зазнав аварії чи що це була природна смерть?
— Але ж Ранситера врешті-решт зв’яжуть із нею, — відповів Ел. — І він скаже їй правду. Тож і тобі треба сказати правду.
Вони вийшли з кав’ярні і рушили до гвинтокрила, що належав мораторіуму «Любі браття».
— Мабуть, я залишу цю розмову Ранситерові, — сказав Джо, коли вони опинилися на борту. — Чому б і ні? Летіти на Місяць було його рішенням. Нехай скаже їй сам. Він звик із нею розмовляти.
— Готові, джентльмени? — поцікавився фон Фоґельзанґ, що сидів у кріслі пілота. — Чи не час нам вирушити у скорботний шлях до останнього прихистку містера Ранситера?
Джо простогнав і втупився поглядом у вікно гелікоптера, зосередившись на спорудах, які обрамлювали цюрихське злітно-посадкове поле.
— Так, злітаємо, — відповів Ел.
Коли гвинтокрил відірвався від землі, власник мораторіуму натиснув кнопку на панелі управління. Кабіна наповнилася звучанням Missa Solemnis[8] Бетговена, що, гучно перекочуючись, залунала з десятка динаміків, а численні голоси у супроводі підсиленого електронікою симфонічного оркестру знову і знову промовляли: Agnus dei, qui tollispeccata mundi[9].
— Ти знав, що Тосканіні[10] підспівував виконавцям, коли був диригентом? — запитав Джо. — У записі «Травіати»[11] чутно його голос під час арії Sempre Libera.
— Цього я не знав,— відповів Ел. Він спостерігав, як унизу пропливали елегантні, міцно збудовані багатоквартирні будинки Цюриха. Джо теж мимоволі задивився на це величне гордовите видовище.
— Libera те, Domine[12],— сказав Джо.
— Що це значить?
— Це означає,— відповів Джо,— «Боже, змилостися наді мною». Невже не знаєш? Хіба це не загальновідома річ?
— Чому це спало тобі на думку? — запитав Ел.
— Музика, клята музика,— відповів Джо, а тоді звернувся до Фоґельзанґа: — Вимкніть музику. Ранситер її не чує. Я єдиний, хто може чути, а мені зараз не до цього.
— Ти ж не хочеш слухати, правда? — перепитав він у Ела.
— Заспокойся, Джо,— відповів Ел.
— Ми веземо нашого покійного роботодавця у місце, яке зветься мораторіум «Любі браття», а ти кажеш «заспокойся». Знаєш, Ранситер не був зобов’язаний летіти з нами на Місяць. Він міг би відправити нас і лишитися в Нью-Йорку. Тож тепер найжиттєлюбніша, найбільш сповнена життям людина з усіх, кого мені доводилось знати...
— Порада вашого темношкірого товариша дуже доречна, — втрутився в розмову власник мораторіуму.
— Яка порада? — запитав Джо.
— Заспокоїтися. — Фон Фоґельзанґ відкрив бардачок на панелі управління гвинтокрила і передав Джо барвисту коробочку. — Розжуйте одну, містере Чип.
— Жуйка-транквілізатор, — мовив Джо, беручи коробку. Він автоматично її відкрив. — Жуйка-транквілізатор із ароматом персика.
— Варто прийняти? — запитав він у Ела.
— Краще прийми, — відповів Ел.
— Ранситер ніколи не ковтнув би транквілізатор за таких обставин, — сказав Джо. — Ґлен Ранситер взагалі ніколи в житті не приймав транквілізаторів. А знаєш, що я щойно зрозумів, Еле? Він віддав своє життя, щоб урятувати наші. В опосередкований спосіб.
— Дуже опосередкований, — сказав Ел і додав, — ось ми й на місці.
Гвинтокрил почав спускатися до мітки, нанесеної на пласкому даху будинку.
— Гадаєш, ти зможеш зібрати себе докупи? — запитав він у Джо.
— Я зможу зібратися, коли знову почую голос Ранситера, — відказав той. — Коли знатиму, що якийсь різновид життя, напівжиття, й досі його не полишив.
— Я б не хвилювався з цього приводу, містере Чип, — бадьоро заявив власник мораторіуму. — Зазвичай ми отримуємо достатній протофазоновий потік. На початку. Страждання починаються пізніше, коли значний період напівжиття вже позаду. Але за розумного планування це можна відкласти на багато років.
Він вимкнув двигун гелікоптера і торкнувся важеля, який відкривав двері кабіни.
— Ласкаво просимо до мораторіуму «Любі браття»,— сказав Фоґельзанґ. Він вивів обох пасажирів на посадковий майданчик на даху. — Моя особиста секретарка, міс Бізон, проведе вас до переговорної зали. Якщо ви зачекаєте там, потрохи заспокоюючись від довколишніх кольорів та текстур, я накажу доставити туди містера Ранситера, щойно наші техніки налагодять із ним контакт.
— Я хочу бути присутнім протягом усього процесу, — сказав Джо. — Хочу бачити, як ваші техніки встановлять зв’язок.
— Можливо, як його друг, ви допоможете йому зрозуміти, — звернувся власник мораторіуму до Ела.
— Ми повинні зачекати в залі, Джо, — пояснив той.
Джо розгнівано зиркнув на Ела.
— Дядечко Том[13], — сказав Чип.
— Так прийнято в усіх мораторіумах, — мовив Ел. — Ходімо зі мною до зали.
— Скільки на це потрібно часу? — запитав Джо у власника мораторіуму.
— Протягом перших п’ятнадцяти хвилин ми так чи інакше знатимемо, чи зможемо його повернути. Якщо за цей час нам не вдасться отримати адекватного сигналу...
— То ваші спроби триватимуть усього п’ятнадцять хвилин? — обурився Джо.
— Вони збираються витратити лише п’ятнадцять хвилин,— мовив він до Ела,— аби повернути чоловіка, що вартий більшого, ніж усі ми разом узяті. — Йому хотілося плакати. Розридатися перед усіма.
— Йди, — сказав він Елу. — Давай...
— Краще ти йди, — відповів Ел. — До зали.
Джо рушив за ним.
— Сигарету? — запропонував Ел, вмощуючись на диван, обтягнутий штучною шкірою буйвола. Він подав Джо пачку.
8
9
Агнець Божий, що береш на себе гріхи світу
10
Артуро Тосканіні (італ. Arturo Toscanini, 1867-1957) — видатний італійський оперний диригент і віолончеліст.
11
«Травіата» (італ. La traviata) — опера Джузеппе Верді на лібрето Франческо Марія П’яве за мотивами роману «Дама з камеліями» О. Дюма-сина. Вперше поставлена 6 березня 1853 року в театрі «Ла Феніче» у Венеції.
13
Головний герой аболіціоністського роману Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852) — чорношкірий раб, якому довелося зазнати багатьох страждань.