— Вони залежані,— відповів Джо. Навіть не торкнувшись до них, він це знав.
— Так і є. Як ти здогадався? — Ел сховав пачку й трохи зачекав.— Я не знаю жодної людини, яка впадала б у відчай так легко, як ти. Нам пощастило, що ми вижили. В тому контейнері могли би бути ми, всі ми. А Ранситер сидів би в цьому залі, розфарбованому якимось психопатом. — Він поглянув на годинник.
— Усі сигарети на світі залежані, — сказав Джо і також зиркнув на годинник.— Минуло десять хвилин.
Він роздумував. У його голові снувала сила-силенна різноманітних непов’язаних між собою думок, які пливли крізь нього, наче сріблясті рибини. Страхи, незначні роздратування, погані передчуття. Всі ці сріблясті рибини кружляли колами, повертаючись до нього під виглядом страху.
— Якби Ранситер був живий, — сказав він, — і сидів у цій залі, то все було б гаразд. Я це знаю, хоч і не знаю чому.— Він подумав про те, що зараз відбувалося між техніками мораторіуму й останками Ґлена Ранситера. — Ти пам’ятаєш стоматологів? — запитав він у Ела.
— Не пам’ятаю, проте знаю, що то була за професія.
— Колись у людей псувалися зуби.
— Розумію,— сказав Ел.
— Батько розповідав мені, що відчуваєш, коли чекаєш біля кабінету стоматолога. Щоразу, як медсестра відчиняла двері, ти думав: «Ну от! Це відбувається насправді. Річ, якої я боявся усе своє життя».
— Саме так ти почуваєшся зараз? — запитав Ел.
— Я думаю, Господи, чого ж той недоумок, який тут усім заправляє, не прийде й не скаже, що він живий, що Ранситер — живий. Або ж, що він мертвий. Одне або інше. Так чи ні.
— Це майже завжди «так». Згідно зі статистикою, як казав Фоґельзанґ...
— У нашому випадку буде «ні».
— Звідки ти можеш знати...
— Цікаво, чи у Рея Голліса є філіал у Цюриху, — сказав Джо.
— Звісно, що є. Але перш ніж сюди встигне прибути ясновидець, ми вже й так знатимемо.
— Я зателефоную ясновидцю,— відповів Джо.— Зв’яжуся з ним негайно.— Він зірвався на ноги, розмірковуючи, де можна знайти відеофон.— Дай мені четвертак.
Ел похитав головою.
— У певному сенсі, — сказав Джо, — ти мій підлеглий. Ти мусиш виконувати мої вказівки, інакше я тебе звільню. Як тільки Ранситер загинув, я взяв на себе керівництво фірмою. Відколи вибухнула бомба, за все відповідаю я. Привезти його сюди було моїм рішенням, а тепер моє рішення — найняти на кілька хвилин ясновидця. Дай четвертак.
Він простягнув руку.
— Чоловік, що керує фірмою «Ранситер і компаньйони», не має у кишені п’ятдесяти центів. Ось тобі четвертак,— він дістав монету й кинув її Джо. — Коли будеш нараховувати мені зарплату, не забудь додати його до загальної суми.
Джо вийшов із зали й поплентався коридором, спантеличено потираючи чоло. «Це неприродне місце,— думав він. — На півдорозі між життям і смертю. Тепер я очолюю „Ранситер і компаньйони“,— усвідомив Чип.— Хіба що є ще Елла, але вона не жива й зможе говорити, тільки якщо я приходитиму сюди й пробуджуватиму її до життя. Я знаю, що зазначено у заповіті Ґлена Ранситера, і тепер він автоматично набрав чинності. Я маю взяти керівництво на себе, аж поки Елла, або ж Елла разом із Ґленом, якщо його зможуть повернути, знайдуть кращого кандидата. Вони мають дійти щодо цього згоди — це зазначено в обох заповітах. Можливо, — подумав Джо, — вони вирішать, що я займатиму цю посаду на постійній основі.
Але цього ніколи не трапиться,— усвідомив він.— Хто довірить таке людині, яка не здатна дати раду власним фінансовим справам. Ясновидець Голліса може знати і це,— вирішив Джо.— Я зможу довідатися у них, чи підвищать мене до директора фірми. Про це також варто було б дізнатись разом із усім іншим. У будь-якому разі мені так чи інакше потрібно найняти ясновидця».
— Де у вас тут відеофон для відвідувачів? — запитав Чип в одягненого у форму співробітника мораторіуму. Той вказав напрямок.— Дякую.
Джо рушив далі й, дійшовши врешті до платного відеофона, підняв слухавку, дочекався гудка, а потім вкинув четвертак, який дав йому Ел.
— Вибачте, сер, я не можу прийняти застарілі гроші, — відповів апарат. Четвертак викотився з нижньої частини відеофона і приземлився біля його ніг. Відкинутий з огидою.
— У чому проблема? — здивувався Джо, незграбно нагинаючись, щоб підібрати монету. — Відколи це четвертак Північноамериканської Конфедерації вийшов з ужитку?
— Пробачте, сер,— відповів відеофон,— ваша монета була випущена не Північноамериканською Конфедерацією. Вона відкарбована на Філадельфійському монетному дворі Сполучених Штатів Америки і вже давно вийшла з обігу. Зараз така монета може зацікавити хіба нумізматів.
Джо поглянув на четвертак і розгледів на його потьмянілій поверхні тиснення з профілем Джорджа Вашингтона. А також дату. Монеті було сорок років. І, як і сказав відеофон, її вже давно вилучили з обігу.
— Вам допомогти, сер? — люб’язно запитав службовець мораторіуму, підходячи до нього. — Я бачив, що відеофон відхилив вашу монету. Дозвольте на неї поглянути? — він простягнув руку, і Джо передав йому четвертак Сполучених Штатів. — Я обміняю вам її на швейцарську десятифранкову монету. Таку автомат прийме.
— Гаразд,— сказав Джо. Вони здійснили обмін, і Чип, вкинувши десять франків в автомат, набрав міжнародний безкоштовний номер компанії Голліса.
— Таланти Голліса,— защебетав йому у вухо добре поставлений жіночий голос, й на екрані з’явилося обличчя дівчини, модифіковане передовими штучними засобами краси.— О, містере Чип, — сказала дівчина, впізнавши його. — Містер Голліс попередив нас, що ви телефонуватимете. Ми очікували на ваш дзвінок від самого обіду.
«Ясновидці», — подумав Джо.
— Містер Голліс,— вела далі дівчина,— доручив з’єднати вас із ним. Він хоче особисто подбати про вашу справу. Зачекаєте хвилинку, я вас з’єднаю? Всього мить, містере Чип. Наступний голос, який ви почуєте, належатиме містеру Голлісу, з Божої волі. — Її обличчя зникло, тепер перед ним був порожній сірий екран.
Незабаром на ньому матеріалізувалося суворе синюшне обличчя з глибоко посадженими очима, таємнича з’ява, що вільно плавала в повітрі без шиї або тіла. Очі нагадали Джо браковані коштовності: вони сяяли, але з огранюванням явно схибили — очі розсіювали світло несиметрично.
— Вітаю, містере Чип.
«То он який він на вигляд», — подумав Джо. Фотознімки не могли відобразити всіх цих недосконалих площин і поверхонь, так немов уся ця крихка споруда колись упала й розбилася, а потім її склеїли заново — проте не зовсім так, як було раніше.
— Незабаром ми подамо до Асоціації детальний звіт про те, як ви вбили Ґлена Ранситера,— сказав Джо. — У них багато талановитих юристів. Ви проведете в судах решту життя. — Він чекав, що обличчя якось відреагує на сказане, однак воно лишалося незворушним.— Ми знаємо, що це зробили ви,— мовив Чип, відчуваючи марність своїх слів, цілковиту безглуздість власних дій.
— Можливо, перейдете до мети вашого дзвінка,— сказав Голліс слизьким повзучим голосом, який нагадав Джо змій, що клубочуться одна на одній. — Містер Ранситер не...
Здригаючись усім тілом, Джо поклав слухавку.
Він рушив назад коридором, яким прийшов, і повернувся до зали. Ел Геммонд сидів на місці, похмуро перетираючи в руках сухі, як пил, рештки того, що колись було сигаретою. Після короткої мовчанки він підвів голову.
— Відповідь — «ні», — сказав Джо.
— Приходив Фоґельзанґ, шукав тебе,— повідомив Ел. — Поводився він дуже дивно, тому одразу стало зрозуміло, що там відбувається. Готовий закластися, що він боїться відверто тобі про все зізнатися. Ймовірно, він тягтиме, та, зрештою, все зведеться до того, що ти й сказав. Відповідь буде «ні». То що тепер?
— Тепер ми відплатимо Голлісу, — відповів Джо.
— Голліс нам не по зубах.
— Асоціація... — Чип вмовк на півслові. До зали нишком увійшов власник мораторіуму. Він мав нервовий і виснажений вигляд, але намагався випромінювати безсторонню, сувору холоднокровність.
— Ми зробили все, що могли. За таких низьких температур практично немає перешкод для циркуляції потоків. За мінус сто п’ятдесят відсутній будь-який відчутний опір. Тож ми мали б отримати чіткий і потужний сигнал, однак те, що ми спромоглися отримати з підсилювача, було лише нерозбірливим шумом на частоті шістдесят герц. Проте прошу вас не забувати, що ми не мали змоги провести первинну заморозку. Пам’ятайте про це.